Улітку 1811 року в Києві сталася одна з найруйнівніших в історії міста пожеж, яка майже повністю знищила найбільшу його частину, — Поділ.
За свою довгу, сповнену драматизму історію, Київ неодноразово зазнавав страшних бід від навали ворогів, міжусобиць, що супроводжувалися підпалами, а також частими руйнівними діями вогню, який поглинав тоді ще дерев’яну забудову міста.
Київ початку ХІХ століття
Збереглося чимало описів Києва тих часів. Один із них оповідав, що Київ складається з трьох окремих частин — Старого, або Верхнього міста, Печерська і Подолу — дві з яких розкинулися на великій горі на правому березі Дніпра, а третя — глибоко внизу під цією горою, біля самої ріки. Більшістю житлових будівель міста були традиційні українські мазанки. Будиночки були низенькі, з маленькими підсліпуватими віконцями, вкриті гонтом чи соломою. Хоч Поділ був найбільш населеним, але узагалі він не був схожий на місто. Дерев’яні покрівлі, низькі халупи, що прикриваються церквами й монастирями. На вузеньких вуличках могли ледь розминутися дві підводи.
Ще раніше, у першій половині XVII століття, Г. де Боплан у своєму «Описі України» так розповідав про Київ: «Місто має три хороші вулиці, а решта — нерівні, покручені, як у лабіринті… Житла будуються одноповерхові, дуже низенькі, збудовані на одному рівні, а для їх освітлення використовуються світильники, виготовлені з просмолених скалок».
Один із супутників цариці Катерини II, перебуваючи в Києві (початок 1787 року), писав: «Коли ви наближаєтеся до Києва, то місто це походить на ландшафт рідкісної краси: особливий рельєф надають йому церкви із зеленими або навіть визолоченими банями на високих горах. Однак чарівність зникає, коли ви опиняєтеся всередині цього жалюгідного міста… На Подолі, на випадок глибокої грязюки, вулиці вимощені з’єднаними брусами, а якщо за сухої погоди трапляється пожежа, то вогонь легко охоплює як будинки, так і вулиці».
Згідно із достеменними джерелами стосовно київських будинків і будівель за 1797 рік, у місті налічувалося: кам’яних церков — 26, дерев’яних — 20, монастирів і церковних кам’яних — 18, приватних кам’яних — 12, дерев’яних — 3672. З них: на Подолі — 2068, у Старому місті — 506, Печерську — 1908. На початку XIX століття Поділ, як і раніше, залишався центром промисловості й торгівлі міста. У цій частині міста були зосереджені цегельні та шкіряні заводи, ткацькі майстерні та майстерні з виготовлення металовиробів, ґуральні тощо. З незапам’ятних часів Поділ заселявся торговими людьми й ремісниками, які об’єднувалися у цехи. Центром Подолу було торжище, базар, до якого сходилися вузькі покручені вулиці, завулки.
Схема забудови Подолу 1695 року
Тривожний дзвін 9 липня
1811 року літо в Києві видалося сухим і спекотним. Протягом двох місяців не було дощу. Невпинно палило сонце. Трава, городи, дощаті, укриті мохом, покрівлі будинків і навіть дерев’яне покриття заболочених весною подільських вулиць, без яких неможливо було пройти та проїхати після дощів, висохли, тож найменшої іскри було досить, щоб усе це спалахнуло. 9 липня опівдні тривожний сполох із дзвіниці Вознесенської церкви, що на Спаській вулиці, сповістив киян про початок страшного лиха — пожежу. Полуденна нестерпна спека, вітер, що знявся під час пожежі, прирекли Поділ на невідворотну загибель.
Вогонь невтримно рвався вперед, поглинаючи на своєму шляху все, що тільки здатне було горіти. Очевидець писав: «Вогненні язики полум’я раптово перетворювалися на полум’яні струмки, що розтікались увсебіч і ставали вогненними ріками, які поступово зливалися в одне страшне вогненне море, над яким піднімався їдкий сірувато-багряний дим. Іноді цю пелену диму проймали гребені вогню — ознака чергової жертви на своїй усепоглинаючій ході. З усіх боків долинав зловісний, дедалі більш наростаючий гул. Гнані вогненним бичем вулицями й городами в несамовитості жаху метушилися люди зі спотвореними від страху обличчями, прагнучи врятувати лише життя. Усі пожежні труби, усі поліцейські команди, декілька батальйонів солдатів і декілька тисяч народу не могли подати жодної допомоги. Спочатку підняті тривожним сполохом подоляни, які були подалі від вогню, намагалися врятувати найнеобхідніше, викидаючи на вулицю все, що потрапляло під руку, i захаращуючи й без того важкопрохідні вулиці. Тепер же, з наближенням вогню, думали тільки про врятування життя».
Спочатку пожежа була низовою, а згодом полум’я полізло на дахи будівель, зі страшенною силою та швидкістю охоплюючи нові території. Поривчасті удари вітру змінилися ревучим ураганом, який не слабнув навіть на хвилину. Пожежа розповсюджувалася з такою невгамовною силою, що гасити її було безглуздо. Не можна було й думати про можливість наблизитися до цього пожарища на близьку відстань. Енергія полум’я була настільки сильною, що його вогненні язики, вирвавшись із вікон будинків, охоплювали паркани та покрівлі на протилежному боці вулиці, дахи будинків починали диміти ще до зіткнення з вогнем. Навколо все шипіло, гуділо, клекотало під нестрійний акомпанемент падаючих крокв, обвалу покрівель, падіння стін і димарів. Розжарене вугілля та великі головешки з тріском відлітали на далеку відстань, потрапляючи на покрівлі будинків та запалюючи їх. Нові й нові будівлі ставали жертвою вогню. Міріади іскор піднімалися над Подолом й осяювали багряним світлом хмари диму, сам же він палав суцільним вогнем площею в кілька квадратних верств.
Через труднощі з пересуванням захаращеними вулицями серед жителів виникла паніка. Люди, оточені з усіх боків вогнем, не знаходячи шляху до порятунку, бігли до найближчих церков. Дехто тікав до Дніпра чи до Канави [назва річки Глибочиці — Прим. авт.], сподіваючись на порятунок у воді. Тріск загальної розрухи, гуркіт вогненної бурі підганяв людей, що бігли серед диму. Галасували перелякані матері, кричали від страху діти та худоба, і все це зливалось у передсмертний стогін помираючого міста. На очах киян безслідно зникала найзначніша частина міста, що забезпечувала їх життя. У ямах і погребах, у переповнених людьми церквах і монастирях дихати ставало дедалі важче, і дехто з них тут же помирав від задухи. А ті, що вибігали з льохів, намагаючись урятуватися, потрапляли у вогняне пекло.
Усі вулиці Подолу, від Дніпра до Андріївської гори, від Хрещатика й до Глибочиці з настанням ночі повністю вигоріли, але пожежа не припинялася. Уночі особливо підкреслювалась похмура картина цього видовища — стовпи вогню й освітленого загравою диму виднілися в містах, розташованих на відстані багатьох десятків верств. Не встояли ні кам’яні будинки, ні навіть укриті залізом i викладені каменем льохи з кованими дверима, а метал дзвонів плавився на дзвіницях. Останні будинки полум’я охопило близько третьої години після півночі, i таким чином, за шістнадцять годин більша частина Києва перетворилося на згарище. «Поділ являв собою вже смердючі, палаючі руїни, деякі з яких ще куріли. Вулиць не можна було розпізнати, а тліючі колоди й речі в ямах і погребах, засипані землею та попелом, робили небезпечною будь-яку спробу ходити пожарищем», — писав відомий історик М. Закревський. I далі, «чудові монастирі — Петропавлівський, Флорівський, Братський з Академією та класами, одинадцять кам’яних і п’ять дерев’яних церков із дзвіницями, лаврське подвір’я та інші церковні будівлі були жертвою полум’я. Бібліотека Братської академії втратила багато книжок». За архівними даними, вогонь винищив 1176 будинків, у тому числі 11 храмів. Скільки загинуло людей — невідомо, проте протоієрей І. Леванда скорбив за більше як 30 послушницями і черницями, що згоріли у Флорівському монастирі. Лише невелика північна частина Подолу, розташована за Канавою, — Костянтинівська, Волоська та Віденська — уціліли. Будинок Київського магістрату виявився пошкодженим настільки, що його веліли розібрати.
План Подолу 1800 року
Чутки про нові пожежі
Та хвилювання киян Подолом не обмежилося. Ще під час пожежі ширилися чутки, що подільська пожежа — тільки початок загального київського лиха, мовляв, містом бродять підпалювачі, і пожежі незабаром охоплять й інші частини міста. На жаль, це справило згубний вплив на мешканців Верхнього міста та Печерська. Роль чуток особливо зросла після того, як спалахнув вогонь на Печерську. Згоріло всього декілька будинків, але майже всі мешканці Печерська полишили свої домівки й почали шукати порятунку від пожежі за містом. Занепокоєння стало настільки сильним і масовим, що ні священики, ні губернатор, ні його чиновники неспроможні були заспокоїти городян. Уночі близько тисячі військових охороняли місто від «підпалювачів». У місті запроваджувалися надзвичайний стан і пропускна система.
Проте хвилювання не припинилися. Нові й нові чутки про підпалювачів поширювалися з надзвичайною швидкістю. Тепер їм уже приписували завдання повністю спалити місто. Про це занепокоєння киян Київський військовий губернатор М. Милорадович повідомив імператора. Олександр I запропонував ужити всіх заходів для заспокоєння городян і встановлення безпеки в місті. Виконуючи цю вказівку, у місті створили спеціальну комісію із чиновників київського губернського управління під керівництвом поліцмейстера. Проте, замість припинення необґрунтованих чуток, діяльність комісії сприяла ще більшому їх поширенню.
Поділ спалила пір’їна
І тоді із Санкт-Петербургу для розслідування причин виникнення пожеж у Києві відрядили досвідченого слідчого — пристава Анічкова. Приїхавши до Києва, він розпочав самостійне розслідування. Шляхом умілого, добре продуманого детального допиту київського міщанина Антона Авдієвського, з подвір’я якого почалася пожежа на Подолі та яка спричинила таку трагедію, Анічкову вдалося встановити, що 15-річний син Авдієвського — Василь, скориставшись відсутністю нагляду батьків, які знемагали від спеки пополудні в кімнаті, начинив порохом гусячу пір’їну та вийшов у двір, аби влаштувати феєрверк. Коли під час підпалу пороху йому обпалило руки, він кинув начинену порохом пір’їну у солому, яка знаходилася у дворі, і, певна річ, вона відразу ж спалахнула. Злякавшись вогню, він утік із двору й зо два дні перебував серед погорільців, розшукуючи своїх батьків. Слідчий установив й інші причини пожеж, що мали місце протягом липня.
Доповідь Київського губернського правління київському військовому губернатору М. Милорадовичу від 12 липня 1811 року про висновки слідства щодо з’ясування причин виникнення та наслідків пожежі на Подолі.
Немає лиха без добра
Для вирішення питання відновлення Подолу та відшкодування збитків постраждалим було створено спеціальну комісію, очолювану цивільним губернатором, у складі київського війта, міського архітектора, представника духовенства, а також депутатів від купецтва та міщанства. Комісія працювала протягом наступних 20-ти років. Після пожежі уряд виділив значні кошти на відбудову Подолу.
1812 року було затверджено новий план забудови згарища, де намічалася кам’яна забудова, розташованих на зовсім прямих вулицях, згідно із проектом архітектора Вільяма Ґесте, і до середини ХІХ століття план подільської частини Києва виглядав дуже подібно до сучасного.
Щороку день цієї трагічної події вшановувався численним Хресним ходом від Софії Київської до символічного намету на Подолі. Тепер деякі кам’яні будинки, які пережили пожежу 1811 року, легко помітити. Вони стоять дещо навкіс до основної лінії забудови. Це — музей Гетьманства (вул. Спаська, 16б), так звані «будиночок Петра І» (вул. Костянтинівська, 6/9), «будинок Балабух» (вул. Сагайдачного, 27). Спрямування їхніх фасадів дає уяву про те, який саме напрямок мали вулиці часів радіального планування Подолу. Мов промені, старовинні вулички розходилися від церков Пресвятої Богородиці Пирогощі, Св. Миколи Притиска, Св. Іллі. Вони ж повсякчас нагадують й про одну з найтрагічніших сторінок минулого — Велику Київську пожежу.
Микола ЄРМАКОВ
