У нашій службі немає тих, хто працює примусово. А ті, хто не любить цієї роботи, — швидко йдуть, тож лишаються тільки справжні рятувальники за покликанням
Вогнеборець. Хто він? Дослівно — той, хто бореться з вогнем, людина, у якої в посадовій інструкції вказано — ліквідовувати загоряння, рятувати людей, матеріальні цінності, загалом — стояти на сторожі безпеки держави від природних і техногенних катастроф. Велика місія як для однієї людини, чи не так?
Щодня, вирушаючи на роботу, він не знає достеменно, чи повернеться додому, а настанова «сухих тобі рукавів, друже» звучить майже як надія на те, що все буде добре. І це зовсім не страх за власне життя, а постійна тривога перед непередбачуваним, перед тим, чого не можна уникнути чи запобігти.
Караул змінюється, бойовий одяг знято — а далі…чим живе рятувальник, чи можна так просто зняти із себе свою роботу й стати звичайною людиною хоча б на день? У нього свої радощі та туга, свої втіха та біль, свої родина та життя. Але, пов’язавши його з рятувальною справою, уже не існує чіткого розподілу на поняття «родина» та «робота», вони поєднуються з тієї миті, коли вогнеборець усвідомив своє покликання. Відтоді не існує чужої біди, коли протягом багатьох років рятуєш людей від стихії, бачиш на власні очі всю їхню біль та відчай. І вона стає ще й біллю того чоловіка в спецодязі, який щойно віддав свою кисневу маску малому хлопчику, якого виніс на руках з охопленої полум’ям квартири.
«У нашій службі немає тих, хто працює примусово. А ті, хто не любить цієї роботи, — швидко йдуть. Тож залишаються тільки рятувальники за покликанням», — говорить капітан служби цивільного захисту Сергій Федорченко. У 1994 році він вступив на службу до Воєнізованої пожежної частини № 8, пройшовши шлях від пожежника до заступника начальника 26-ДПРЧ з охорони АТ «Мотор Січ» і ДП ЗМКБ «Прогрес» ім. академіка О. Г. Івченка.
Рятувальник із більш ніж 20-річним стажем, який вважає свою роботу не лише обов’язком перед державою, а й справжнім покликанням. Протягом двох десятиліть служби його серце не стало черствішим до чужого горя, а душа й досі сповнена бажанням приносити користь і творити добро всупереч стихії та обставин. Він щасливий чоловік і батько двох чудових синів, у нього є свої захоплення, він ерудована та багатогранна особистість. Дивлячись у його світлі очі, стає спокійно, напевне так, як і потрібно себе відчувати поряд зі справжнім рятувальником.
«Він — добрий і надійний, завжди прагне досконалості у своїй роботі й вимагає насамперед від себе максимум зусиль, щоб цього досягти», — розповідає дружина рятувальника — Наталя. До речі, вона не із чуток знає про всі складнощі нелегкої служби свого чоловіка, оскільки працює диспетчером Оперативно-координаційного центру Головного управління ДСНС області. Вона — очі та вуха рятувальників до прибуття на місце події. Нерідко трапляються випадки, коли люди в паніці потребують підтримки та заспокійливих слів. Диспетчер стає першим рятувальником і психологом. Наталя — міцний тил не тільки на службі, а й у родині. Вона ніколи не вмовляла чоловіка змінити роботу, адже з моменту знайомства цілком усвідомлювала, що для нього означає бути вогнеборцем.
Робота не відпускає його ніколи: на відпочинку, у відпустці, під час вихідних. Доля магнітом притягує туди, де необхідна допомога.
19 листопада 2013 року в одній із квартир дев’ятиповерхового будинку в Запоріжжі сталася пожежа. На дев’ятому поверсі горіли домашні речі в кімнаті й на балконі. Вогонь поширювався на загальну площу 36 кв. м.
Волею долі повз будинок проходив Сергій Федорченко. Коли чоловік побачив, що з балкона однієї з квартир йде дим коромислом, не вагаючись, кинувся на допомогу.
Забігши на дев’ятий поверх, Сергій Петрович почув крики жінки, яка кликала на допомогу. На щастя, двері помешкання були відчинені, і рятівник без перешкод потрапив до квартири. У цей час 69-річна господиня намагалася самотужки загасити полум’я. Не гаючи ні хвилини, рятувальник перекрив доступ повітря до осередку пожежі та вивів пенсіонерку з охопленого полум’ям помешкання на свіже повітря.
Коли Сергій переконався, що життю жінки більше нічого не загрожує, він повернувся до під’їзду та почав дзвонити у двері сусідам, щоб ті також покинули помешкання. Крім цього, до прибуття пожежно-рятувальних підрозділів, чоловік провів димовидалення, провітривши під’їзд.
За підвищеним номером виклику на місце події прибуло 6 одиниць техніки та 19 вогнеборців. Рятувальники вчасно ліквідували пожежу та не дали можливості вогню розповсюдитися на сусідні квартири.
Однак це не перший випадок, коли Сергій Федорченко, перебуваючи не на службі, урятував життя людини.
У 2007 році він разом із товаришем урятували на пожежі літню жінку з онуком, а в 2011 році Сергій Петрович виніс із палаючої квартири літнього чоловіка-інваліда.
«Удома, почувши пожежну сирену, Сергій одразу виходить на балкон і завжди визначає, де саме виникло загоряння. Це вже на інтуїтивному рівні — відчувати пожежу», — пояснює дружина.
Сам рятувальник своїми вчинками не хизується. Не тому, що це його робота, як часто-густо кажуть у подібних ситуаціях, і не тому, що вбачає в них героїзм, який необхідно прикривати маскою сором’язливості. «Можливо це прозвучить наївно, але мені б дуже хотілося, щоб люди не відчували себе безпорадними перед жахом, який несе вогонь, а в такі моменти знали, що незабаром на допомогу прийде рятувальник, який у жодному разі не полишить їх у біді», — коментує Сергій Петрович.
А згодом рятувальник із гордістю розповідає про свій караул: «Надзвичайно важливо бути впевненим у тому, що поруч надійні люди, які сумлінно ставляться до свого обов’язку. Будучи на той момент начальником караулу, я підбирав людей дуже ретельно, збираючи команду буквально по крупицях. Мені неабияк пощастило, що саме з такими професіоналами своєї справи я йшов у вогонь, ніколи не сумніваючись, чи буде «вода в рукаві». Вони — мої справжні бойові товариші».
Навіть захоплення Сергія Федорченка пов’язане зі службою. Він колекціонує тематичні статуетки з кераміки. В арсеналі рятувальника 320 виробів, які втілюють різноманітні варіації на тему пожежно-рятувальної справи, спецтехніки й обладнання, з різних країн світу.
До слова: колекція статуеток постійно поповнюється, і є особливим місцем в оселі рятувальника, адже за нею доглядає Сергій самостійно. Вільний час рятувальник воліє провести з родиною або за читанням книжок.
Спостерігаючи за синами, він мимоволі посміхається. Випереджаючи всі наступні запитання, говорить: «Якщо молодший Андрійко захоче стати рятувальником, незважаючи на всю небезпеку та складність, я не переконуватиму й не відмовлятиму його щодо цього. Коли старший син обирав майбутню професію, ми з дружиною, окрім батьківських порад, не втручалися з категоричними настановами, як буває в інших родинах. Зараз він навчається на програміста — і ми його вибір поважаємо».
Нині Сергій Федорченко продовжує службу на посаді заступника начальника пожежно-рятувальної частини та планує не зупинятися на досягнутому, розвиваючись як особистість і професіонал своєї почесної справи, — приносити користь людям.
Альона Нестеренко,
Запорізька обл.
