1 травня 2017 року на 87 році життя завершив свій земний шлях генерал-майор внутрішніх сил Пилип Миколайович Десятников.
Перегорнулася ще одна сторінка славної історії пожежної справи в Україні. Сторінка яскравого життя, сповненого нестримної енергії творення, одержимості й відданості справі. Сторінка життя людини рішучої і виваженої, твердої та відповідальної у хвилини найбільших випробувань і чуйної та уважної до колег і підлеглих у повсякденному житті.
Пилип Десятников – то ціла епоха пожежної і пожежно-рятувальної служби України.
Народився Пилип Миколайович Десятников у 1928 році в селі Розсошинському Зерноградського району Ростовської області.
Перші нелегкі випробування у життя шестикласника Пилипа Десятникова принесла Друга світова війна. На нього, найстаршого «чоловіка» у сім’ї фронтовика, лягла відповідальність за трьох менших дітей. Книжки і зошити довелося відкласти на потім і взятись за важку землеробську працю нарівні з дорослими. Доводилося важко, але відставати було не в правилах майбутнього вогнеборця – рятівника.
Знову за шкільну парту юнак сів у 1944 році, коли фронти війни відкотилися на захід. Хоч було голодно і холодно, хлопець навчався старанно, закінчивши школу з похвальною грамотою.
Після школи мрія стати пожежником покликала юнака до Харківського пожежно-технічного училища. В училищі, як і в школі, хлопець навчався успішно. Закінчивши навчальний заклад з першим розрядом, Пилип Десятников отримав право на першочерговий вибір місця служби. Але скористатись цим почесним правом йому не довелося. За нього це зробило керівництво училища, запропонувавши лейтенантові Десятникову посаду курсового офіцера. Десятников погодився, вважаючи за честь працювати поряд з такими метрами пожежної справи як І.В. Горбань, І.С. Осипов та В.П. Харченко.
Старанного й знаючого лейтенанта – помітили. І вже через два з половиною роки у числі п’яти офіцерів відряджають до Вільнюської школи підготовки офіцерського складу МВС СРСР викладачем курсів підготовки молодих офіцерів – пожежників. Це призначення мало перспективу після повернення через півроку в Україну отримати посаду викладача новоствореного Київського пожежно-технічного училища.
Але життя розпорядилося по–іншому. Через брак приміщень для державних установ, які поверталися до столиці, новостворене пожежно-технічне училище вирішили перевести до Львова.
Невдовзі, фахового й ініціативного викладача за рекомендацією куратора училища від Управління навчальних закладів МВС СРСР Івана Щербини направляють до Москви на дворічні Вищі пожежно-технічні курси, які він закінчує з відзнакою. На пропозицію продовжити освіту в Москві на новоствореному факультеті інженерів протипожежної техніки та безпеки Вищої школи МВС СРСР він не зголосився через побутовоу необлаштованість. На цей час у молодої сім’ї Десятникових з’явилася донька. Пилип Миколайович повертається до Львова у якості старшого викладача ЛПТУ. І тут життєва проблема невдовзі змушує Десятникова «зриватися» з обжитого місця роботи та їхати до Києва, де в них була невеличка кімната. Довелося починати все спочатку. У вирі тогочасних хрущовських реформ – це доводилось робити не один раз. Але прагнення вдосконалюватись, підвищувати свій професійний рівень було сильнішим за всі перипетії життя. Без відриву від роботи Пилип Миколайович закінчує Київський інженерно-будівельний інститут.
Справжні перспективи для реалізації потенціалу молодого фахівця з’явилися, коли Пилипові Десятникову запропонували посаду старшого інженера УПО республіки. Він швидко піднімається службовою драбиною, ставши начальником відділу служби підготовки і пожежогасіння УПО МВС УРСР і куратором УПО Київської області. А в травні 1971 року підполковника Десятникова призначають начальником УПО міста Києва та області. Маючи освіту інженера-будівельника й енергію реформатора, Пилип Десятников поринає у проблеми розбудови та облаштування занепалого господарства служби. З його ініціативи небачено швидкими темпами будуються стадіон і вежа для проведення в Києві чемпіонату СРСР з пожежно-прикладного спорту серед юнаків. Він розв’язує гордіїв вузол проблем фінансування будівництва пожежних депо, воєнізованих і професійних пожежних частин. У 1977 році Десятникова було призначено начальником УПО МВС УРСР. Гасло Десятникова «Пожежна частина – це твій дім» тепер поширювалося на всю державу. Десятников переселяє з тісного приміщення УПО до збудованого спеціально для нього будинку на Круглоуніверситетській у Києві. Керівник УПО шукає шляхи розв’язання проблеми забезпечення житлом працівників пожежної охорони, цим самим розв’язуючи й іншу проблему – дефіциту кадрів. Домагається розширення площі під будівництво в Оболонському районі столиці сучасного комплексу споруд СДПЧ-25, який стає гордістю пожежно-рятувальної служби України.
За час роботи Пилипа Миколайовича 18 обласних відділів пожежної охорони справили новосілля у власних нових приміщеннях. У Миколаєві з’явився перший в Україні закритий спортивний комплекс.
Звістку про аварію на Чорнобильській АЕС Пилип Десятников зустрів у дорозі з Харкова. А вже вранці з Жулян летів до Чорнобиля вертольотом К-4 з членами урядової комісії з Москви. Почали не з кабінету, а полетіли прямо на місце катастрофи, облетіли станцію, побачили зруйнований енергоблок і приземлилися у Прип’яті. Після наради з особовим складом Десятников поїхав на станцію, обійшов територію реактора, поспілкувався з директором станції Брюхановим. Дізнавшись, що більшість особового складу ІІ-ї пожежної частини ЧАЕС, яку очолював Леонід Телятников, та VI-ї частини з охорони Прип’яті шпиталізовано, Пилип Миколайович зрозумів, що за мирний атом людям доведеться платити дорого і довго. Тут варто пригадати, що саме начальник УПО МВС УРСР О.В. Герасимов та начальник УПО УВС Київської області П.М. Десятников обстоювали позицію, попри насиченість станції протипожежною автоматикою, в проекті об’єкта підсилити пожежну охорону людьми і технікою. І тоді до проекту внесли пожежне депо на 6 виїздів, а в м. Прип’яті збудували пожежне депо на 4 виїзди й організували воєнізовану пожежну частину.
Саме 14 бійців чергового караулу СВПЧ-6 м. Прип’яті істотно допомогли ВПЧ-2 з охорони ЧАЕС загасити пожежу, не давши їй перекинутись на інші енергоблоки. Масштаби відвернутої катастрофи навіть важко уявити. Вони без перебільшення і зайвого пафосу справді врятували світ. Дещиця того, що допомогло запобігти планетарній трагедії, належить і Пилипові Десятникову.
У травні 1986 року Десятников керує службою пожежної охорони Чорнобиля. Період був дуже пожежонебезпечний. Щоб не допустити повторних викидів радіонуклідів в атмосферу, пожежники реагують на найменші займання. За мужність та професіоналізм, виявлені під час несення служби у Чорнобилі, Пилипа Десятникова було нагороджено орденами Леніна «За заслуги» ІІІ, ІІ, І ступенів, медаллю «За відвагу на пожежі» й іншими відзнаками.
Чорнобильна тема так міцно запеклася у серці вогнеборця, що він нею переймався до останніх років свого життя. Пилип Миколайович по-можливості був учасником усіх заходів, присвячених Чорнобильській катастрофі, виступав перед колегами, молоддю, дітьми, брав активну участь у міжнародних конференціях з питань організації та дій протипожежної служби щодо захисту Чорнобильської АЕС та прилеглих територій після аварії 26 квітня 1986 року.
Життя за великим рахунком вимірюється не роками, а справами, вічним спадком корисного, потрібного і доброго, що залишає після себе людина.
Пилип Миколайович Десятников прожив довге життя, і залишив помітний слід, чесно й самовіддано виконуючи свій професійний обов’язок, який був сенсом усього його життя.
Редакція журналу
