Звичним явищем сьогодення є інфляція. Це слово в усіх на вустах. Його у своєму лексиконі застосовують не лише можновладці, політики, бізнесмени, а й пересічні громадяни. Однак, і досі природа цього явища достеменно не досліджена
“Інфляція – це страшний звір, який, якщо не посадити його до клітки, пожирає заощадження, знищує купівельну спроможність споживачів, зменшує доходи з капіталу, підриває достовірність фінансової звітності, відволікає увагу керівництва корпорацій, зменшує зростання зайнятості й зарплат і вибиває ґрунт з-під ніг у валюти”.
Річард Фішер
Інфляційний процес у перехідних економіках, який ми спробуємо дослідити, є складним багатофакторним явищем нерівноваги, зумовленим нестійкістю економічної та інституційної структури і постійно відтворюваними внутрішніми дисбалансами. Будучи об’єктивним механізмом відновлення внутрішньої рівноваги, інфляція в нестійких економічних системах є природною. Цей природний рівень інфляції є тією межею, до якої інфляцію в таких системах не слід вважати монетарним явищем.
Інфляційний потенціал – це накопичений у різних формах у результаті перерозподілу в часі «запас» інфляції. У перехідній економіці можна виявити принаймні шість його форм: 1) вимушені заощадження і резерви; 2) структурна нерівновага цінового, технологічного і того, що базується на попиті, характеру; 3) відтворювальні деформації; 4) нерівновага в системі платіжного балансу і виснаження валютних резервів унаслідок керованого валютного курсу; 5) накопичений внутрішній борг; 6) зовнішній борг.
Природний рівень інфляції – переломне значення, за якого взаємозв’язок інфляції й економічного зростання стає зворотним.
Лише структурні й інституційні реформи здатні призвести водночас до зниження природного рівня інфляції та зростання потенційних обсягів виробництва
Утім, поступальний соціально-економічний розвиток держави неможливий без фінансової стабільності, на заваді якій стає висока і мінлива інфляція. На початку 2000-х років з’явилися посилання й на таку специфічну категорію, як інфляційна безпека.
Фактори негативного впливу інфляційних процесів
Інфляція, посилюючи нестабільність і ризики, стримує економічний розвиток, який неможливий без вирішення довгострокових завдань, як-от освоєння ресурсозберігальних технологій, зміна структури виробництва тощо.
Інфляційні процеси викликають стрімке зростання цін, зниження життєвого рівня населення, позбавлення підприємців стимулів, викривлення економічних орієнтирів, загострення економічних і соціальних суперечностей.
Прибічники монетаризму розуміють під інфляцією грошове явище, коли динаміка цін залежить лише від грошової маси, величина якої визначається попитом на гроші. Тобто, є майже функціональна залежність динаміки цін від кількості грошей в обігу.
Проте, далеко не в усіх країнах простежується така залежність. Після фінансової кризи 1998 року інфляцію в Україні стало зумовлювати падіння курсу гривні (а не зростання грошової маси – грошовий агрегат М2 навіть скоротився – з 11,3 млрд грн на кінець ІІ кварталу до 10,9 млрд грн на кінець ІІІ кварталу 1998 року) викликало стрибок цін.
Як зазначав академік А. Чухно, «головною причиною помилок стало механічне перенесення на нашу економіку висновків щодо природи інфляції, зроблених у розвинутих країнах. На першому етапі її сприйняли як інфляцію попиту, і все було спрямовано на його обмеження, тоді як в Україні була інфляція витрат виробництва. Але й після того, як було встановлено правильний діагноз, справи не поліпшились, тому що наша інфляція була ототожнена з інфляцією витрат виробництва в розвинутих країнах»
Інфляція, спотворюючи економіку, провокує виникнення інфляційної зацікавленості, переорієнтовує податкову політику на розв’язання фіскальних проблем за рахунок інфляційних процесів. Так, понадпрогнозне зростання цін за інших рівних умов збільшує номінальний ВВП, що зумовлює додаткове надходження до бюджетів у формі інфляційного податку.
Висока інфляція є прихованою державною конфіскацією грошей у населення через інфляційний податок і, відповідно, пригнічує темпи зростання його реальних доходів
Прихована державна конфіскація грошей
Чим вища інфляція, тим більший перерозподіл доходів від осіб, які мають фіксований дохід, до осіб, чиї доходи індексуються згідно з інфляцією. Зростання споживчих цін найбільше позначається на малозабезпечених верствах населення, оскільки ціни на продукти харчування зростають значно швидше, ніж споживчі ціни загалом. Крім того, в умовах високої інфляції зменшується бажання населення економити гроші і, як наслідок, зростають ажіотажний попит і доларизація економіки.
Інфляційний податок не нараховується безпосередньо ні на чиї доходи і його дія проявляється у прихованій формі. Його сплачує той, хто зберігає готівку. Мірою підвищення цін є реальна вартість, скажімо, доларів, що перебувають на руках у населення, яка падає. Коли держава друкує нові гроші, вона тим самим зменшує вартість «старих» грошей, що зберігаються в гаманцях. Таким чином, інфляційний податок – це податок на готівку
Водночас інфляція супроводжується і так званим ефектом Олівера – Танзі, що полягає у знеціненні дійсної вартості оподаткування. За будь-якої затримки у сплаті нарахованих податкових сум інфляція призводить до зниження реальної вартості сплачуваної суми на величину, прямо пропорційну темпам інфляції.
Проте, інфляційна зацікавленість має не лише фіскальний аспект. Вона на певному етапі розвитку банківських та небанківських фінансових установ є рушійною силою їх необачливої поведінки, яка стає перешкодою на шляху підвищення ефективності їх функціонування, а згодом істотно погіршує фінансовий стан або ж призводить до повного банкрутства.
Крім інфляційних очікувань, інфляцію може посилити психологія «легких» грошей. Економічні агенти легко погоджуються на завищені ціни, знаючи, що номінальні доходи зростатимуть, і намагаються більше витрачати, збільшуючи товарний дефіцит. Така поведінка може сформуватися в разі зростання доходів, що випереджають зростання продуктивності, зростання надприбутків у результаті посилення монополізму, за довготривалого перегріву фінансових ринків й індексації субсидій.
Прихована небезпека
Саме в тому, що у своїй початковій фазі розвиток інфляційних процесів у країнах із перехідною економікою, до яких належить і Україна, має прихований характер, і полягає особлива небезпека. Тим більше, що, не з’ясувавши достеменно природи інфляції, боротися з нею в нашій країні почали зі стискання грошової маси й обмеження платоспроможного попиту, що, своєю чергою, спричинило різкий спад виробництва, оскільки будь-якому монополісту простіше й вигідніше скорочувати виробництво і підвищувати ціни, ніж нарощувати його обсяги і знижувати ціни.
Інфляція пов’язана не лише з грошово-кредитною і бюджетною політикою держави, а й з процесами, що відбуваються на мікрорівні, до яких, наприклад, можна віднести розвиток конкурентного середовища. Впливають на неї і суто політичні та соціальні чинники. Причому зважена монетарна політика призупиняє перш за все поверхневі, вторинні причини інфляції. Глибинні ж, інституційні її чинники (структура власності та виробництва, тотальний монополізм) залишаються. Унаслідок цього виникає явище так званої ендогенної інфляції – підвищення цін без зв’язку з кількісними показниками грошової маси.
Викликає занепокоєння і той факт, що інфляційні тенденції на внутрішньому товарному ринку України зумовили більш активний характер зміни рівня цін порівняно зі світовим ринком. При цьому вітчизняне ціноутворення відбувається без будь-якої орієнтації на кон’юнктуру світового ринку. Дуже часто в конкретних товарних групах ціни у нас зростають, тоді як у світі спостерігається тенденція до їх зниження, часом дуже відчутного.
Основними інституційними чинниками інфляції в перехідних економіках є: ступінь незалежності центробанку від уряду; рівень і характер монополізації ринків і зміна ступеня їх конкурентності; негнучкість ринку праці; витрати ринкової трансформації, прилаштування і створення нових інститутів ринку; наявність «інституційних пасток»; нестійкість правил гри.
Наступним і, мабуть, не менш сильним за впливом джерелом інфляції є ті «шалені» гроші, за рахунок яких існує корупція, які не вкладаються в розвиток виробничої сфери і внутрішнього ринку. Вони «годують» тіньову економіку, заважаючи розвиватися легальному бізнесу, чим додатково розкручують інфляційну спіраль.
Потенційними загрозами для цінової стабільності є пожвавлення споживчого попиту, що вивільняє зростання цін і створює передумови для так званої інфляції попиту. Природно, на рівень інфляції впливає і підвищення тарифів на комунальні та інші адміністративно регульовані послуги.
Гальмівні чинники впливу на інфляцію
Водночас на інфляцію впливають і такі гальмівні чинники, як скорочення бюджетного дефіциту і стабільність курсу гривні, дефляція за групою продтоварів, ревальвація гривні, механізм адміністративного утримання цін.
Економіка України залишається вразливою й через ефект імпортованої інфляції, який виникає внаслідок зниження курсу гривні, оскільки значна частина споживчого ринку припадає на імпортні товари.
Здійснюючи антиінфляційні заходи, прийнято виокремлювати антиінфляційну політику в широкому і вузькому розумінні. У широкому смислі – це економічна політика урядів і центральних банків, що спирається на класичні заходи грошово-кредитного регулювання, зважену бюджетну стратегію в забезпеченні низького цільового рівня інфляції. До антиінфляційної політики у вузькому трактуванні можна віднести реагування грошових влад на високий рівень інфляції, тобто на допущені неефективні дії.
Антиінфляційне регулювання не можна вважати самоціллю: воно є лише інструментом у досягненні макроекономічної стабілізації. Його роль у цьому процесі обмежена. Сама макроекономічна стабілізація рівнозначна тому, що система виробляє внутрішній антиінфляційний імунітет, здатний гасити зовнішні шоки й адаптувати незначні структурні зміни без значних інфляційних наслідків.
Тaргeтувaння інфляції – це встaновлeння кількісних цільових орієнтирів зміни внутрішніх цін стосовно конкретного періоду разом із публічною заявою цeнтрaльного банку (чи уряду) про те, що довгострокова стабільність цін є основною метою монeтaрної політики.
Шляхи зниження інфляції
Шляхами зниження рівня інфляції є: скорочення дефіциту бюджету; вдосконалення податкової системи; зниження ставки рефінансування; контроль за динамікою доходів населення; проведення комплексного реформування природних монополій; створення противитратного механізму регулювання цін (тарифів) на їх продукцію (послуги); посилення державного регулювання інвестиційних програм цих галузей і контролю за їх виконанням; формування конкурентних ринків; організація контролю за фінансовими потоками суб’єктів господарської діяльності; вплив дефляційних чинників (наприклад, низьких цін на сировину, товари, продукцію, послуги на світових ринках).
Усе це має підпорядковуватися досягненню інфляційної безпеки, тобто, на наш погляд, таких рівнів насиченості економіки грошовою масою, зростання цін споживчого ринку і знецінення національної валюти, які б руйнівно не впливали на соціально-економічні процеси в державі, а стимулювали б розвиток виробництва і споживання.
Рівні інфляції
Рівень інфляції красномовно свідчить про здоров’я економіки. Інфляція на різних етапах економічного розвитку, у різних країнах коливається від помірної до гранично високої, вибухової. Її значення в діапазоні від 2 до 4% вказує на наявність повзучої (помірної) інфляції, від 5 до 19% – відкритої інфляції, від 20 до 25% – галопуючої, коли групи суб’єктів господарювання різко підвищують ціни на свої товари, зростання цін набуває стрибкового характеру і втрачає контрольованість, що призводить до поглиблення загальної соціально-економічної кризи, розкручується інфляційна спіраль. Галопуюча інфляція переходить у гіперінфляцію. Загальноприйняте визначення цього явища, запропоноване Ф. Каганом ще у 1956 році, встановлює як статистичну базу рівень інфляції 50% на місяць (12 875% на рік). А Р. Дорнбуш вважає, що гіперінфляція починається з того місяця, коли темпи зростання цього процесу перевищують 50% на місяць, і закінчується місяцем перед тим, як щомісячне зростання цін стає нижчим за 50% і залишається таким впродовж.
Мабуть, найвідоміший із цих епізодів – це гіперінфляція в Німеччині в 1920-х: у своїй найвищій точці – в жовтні 1923 року – щомісячний рівень інфляції становив приблизно 30 000%. Цікаво, що про два найпотужніші епізоди гіперінфляції, що сталися в Угорщині (1945–1946) і Югославії (1992–1994), майже нічого не відомо. Можливо, причина в тому, що рівні інфляції щомісяця зашкалювали за такі межі, які неможливо усвідомити.
Найважливіше практичне завдання, що випливає з аналізу від’ємної залежності темпів економічного зростання від темпів інфляції, зводиться до визначення кількісних критеріїв рівнів інфляції, за досягнення яких позитивне економічне зростання стає неможливим. Крім цього, корисно знати також такий рівень інфляції, за досягнення якого кожний додатковий відсоток її збільшення спричиняє уповільнення темпів економічного зростання.
Діапазон значень середньорічних темпів інфляції від 25 до 50% виявляється критичним як для змін у попиті на гроші, так і для забезпечення позитивного економічного зростання, а критичним рівнем інфляції, нижче від якого досягаються максимальні темпи економічного зростання, а вище від якого вони починають знижуватись – 1,1–4,7% 9. Водночас економісти МВФ, спираючися на результати масштабного дослідження, дійшли висновку, що перевищення інфляцією в розвинених країнах позначки в 3% веде до значного уповільнення темпів економічного зростання 10.
Крім того, на наш погляд, неабиякий інтерес становить індикатор тривалості подолання національною економікою цінових шоків.
Слід підкреслити, що у стандартній економіці збільшення кількості грошей на 20% з певним часовим інтервалом може викликати інфляцію на рівні 18% 11.
Невипадковим є той факт, що до низки жорстких критеріїв вступу країн до «зони євро» із січня 1999 року належить узгоджений низький рівень інфляції (пропускний критерій установлено на рівні 2,7%). На думку фахівців Європейського центрального банку, про цінову стабільність можна говорити, коли річний приріст зведеного індексу споживчих цін не перебільшує 2%.
Комплексний підхід і багатоваріантність рішень
Для забезпечення в Україні реальної інфляційної безпеки потрібно: правильно і комплексно оцінити вид та справжній рівень наявної інфляції; розробити дієві заходи запобігання кризовим явищам; визначити шлях нормального соціально-економічного розвитку і тип антиінфляційної політики.
Антиінфляційна політика має будуватися на реалізації комплексу заходів у виробничій, зовнішньоекономічній, інституційній, грошово-кредитній і фінансовій сферах. Така антиінфляційна політика повинна обов’язково враховувати: тенденції динаміки виробництва ВВП, рівень безробіття і стан платіжного балансу України; подолання подальшого падіння і підтримку розвитку пріоритетних галузей вітчизняного господарського комплексу; стимулювання науково-технічного прогресу та виробничих інвестицій; проведення активної антимонопольної політики, стимулювання розвитку конкурентного середовища в різних секторах національної економіки; оздоровлення бюджетної та банківської систем, вітчизняного ринку страхових і довірчих послуг; стимулювання зростання банківських заощаджень населення; сприяння всебічному розвиткові вітчизняного фондового ринку. Тобто, для дійсного подолання надмірного рівня інфляційних процесів потрібен комплексний підхід до розв’язання цієї дуже складної проблеми.
Ось чому сьогодні слід розробити антиінфляційну політику, орієнтовану на зростання вітчизняної економіки, враховуючи відтворювальну природу інфляції. Комплексна антиінфляційна політика має стати складовою частиною стратегії економічного зростання. Без піднесення національної економіки Україні неможливо стримувати інфляцію, яка має ще значний потенціал, що проявляється в наявних інфляційних очікуваннях.
Водночас, створюючи антиінфляційну політику, варто пам’ятати, що в жодній країні світу та чи інша доктрина подолання інфляції не застосовується в чистому вигляді, всюди спостерігається поєднання рекомендацій різних теорій.
Олександр Барановський,
проф., д-р екон. наук,
Університет банківської справи
