Ні, книга не втратила сьогодні своєї актуальності і затребуваності! Творче слово, як і раніше, знаходить свого читача. Годі вже й казати про поезію – цей жанр, здається, до душі всім поколінням усіх часів.
Сьогодні, у Всесвітній день книгодарування, звернемося до творчості неперевершеної майстрині поетичного слова, Ліни Костенко.
Звичайно, у її доробку сила силенна любовної лірики, і можливо, у День закоханих було б доречно пригадати поезії про кохання… Однак, любов не обмежується лише стосунками між людьми. Безмежну любов можна відчувати до природи, довкілля, людства загалом… Любов проявляється у тузі за тим, що зникає, залишає тільки спомини по собі, відходячи у небуття…
Ліна КОСТЕНКО
* * *
Прощай, морська корово із Командорських островів!
Чудовисько, релікт, створіння ластогруде.
Десь бачили тебе, останню із корів.
Ти вимерла як вид. Тебе уже не буде.
Десь бачили тебе. Ти вийшла із води
екологічним зойком океану.
Останній дивогляд морської череди! —
жив тисячу століть, а я вже не застану.
Корівонько, що їла, що пила?
Медузами цвіли твої альпійські луки.
Коли на глибині ти царственно пливла,
всі мертві кораблі дивилися крізь люки.
Сиділа б собі там і паслася на дні.
Десь, може б, набрела втонулу Атлантиду.
Там цар морський Нептун живе у курені,
пасе морських корів зникаючого виду.
Чи нафта розпливлась, чи, може, це казки, —
на Командорах, кажуть, серед літа
з морської піни вийшла на піски
коров’яча остання Афродіта.
Прощай. І не журись, що піна — як мазут.
Ще місце є у тій Червоній книзі.
Ще ходить по землі останній вільний зубр,
твої брати моржі ще гріються на кризі!
* * *
Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерявин проблески скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів.
Хутір Вишневий
В.Ц.
Там, за порогами, в степах,
де землі щедрі і розлогі,
сидять лелеки на стовпах
і ріллі дихають вологі,
там що не впало — проросло,
шляхи — як рокіт на бандурі,
там як зривались чорні бурі —
чорнозем тоннами несло, —
Вишневий Хутір… Ні душі.
А де ж ті вишні, де ті вишні?
І де ті сни давнеколишні?
Нема вже й стежки до соші.
Якийсь зальотний самосій —
і той аж сизий, аж смушевий.
Лише у пам’яті твоїй
той хутір все іще Вишневий.
Цвітуть іще ті вишняки,
за обрій стелиться пшениця,
і йде у школу навпрошки
маленький хлопчик пішаниця.
А Дике Поле, Дике Поле! —
по груди коням деревій.
А мати свій городець поле, —
все ще у пам’яті твоїй.
А мати поле, мати поле.
Земля тужавіє, тверда.
Згорів город, і жито кволе,
і в річці висохла вода.
Все обступили солонці.
Рілля вродила камінцями.
Стоять порожні криниці,
береться сіль до самих цямрин.
Земля — як панцир черепах,
лежить, не змита і грозою.
Вишневий Хутір у степах
немов пропечений сльозою.
А ваша хата ще стоїть,
забиті навхрест ваші вікна.
Землі хоч тисячу століть —
вона не втішиться, не звикне,
що кінь в степу не заірже,
що вже нема верби тієї,
де мертвий хутір стереже
могилу матері твоєї…
* * *
Страшний калейдоскоп:
в цю мить десь хтось загинув.
В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.
Розбився корабель. Горять Галапагоси.
І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.
Десь вибух. Десь вулкан. Руйновище. Заглада.
Хтось цілиться. Хтось впав.
Хтось просить: — Не стріляй!
Не знає вже казок Шехерезада.
Над Рейном не співає Лореляй.
Летить комета. Бавиться дитя.
Цвітуть обличчя, острахом не стерті.
Благословенна кожна мить життя
на цих всесвітніх косовицях смерті!
