Загальний трудовий стаж їх династії – 65 з половиною років. Саме стільки присвятили чоловіки сім’ї Булгакових службі в ДСНС (пожежній охороні. МНС). Естафету старших – Петра Федоровича та Андрія Петровича – підхопив наймолодший – Микита. Він нині поповнив лави рятувальників Луганщини.
Дійсно кажуть: життя прожити – не поле перейти. Петро Федорович Булгаков сьогодні згадує свій шлях у професії зі щемом у серці – бо роки спливли так швидко – і неймовірною гордістю в душі, коли бачить онука Микиту з новенькими офіцерськими погонами.
Сам Петро Булгаков вперше прийшов служити до Луганського гарнізону в далекому 1970-му. Працював водієм та вчився заочно. У Ленінградському училищі підготовки середнього начскладу пожежної охорони, потім – у Харківському пожтехучилищі МВС, а ще – у Донецькому держуніверситеті на економічній спеціальності. Маючи за плечима вже солідний багаж знань, працював спершу інспектором у Сєвєродонецьку, а далі – ще 10 років у Кремінній начальником Держпожнагляду.
У 1980-му Булгаков-старший очолив загін ДПО №2, що ніс варту по охороні від пожеж Лисичанського нафтопереробного заводу. Петро Федорович завжди віддавався улюбленій справі сповна, але зізнається, що саме тут, на НПЗ, де він пропрацював до виходу на заслужений відпочинок, залишилася частинка його душі. Підприємство це – з розряду вибухопожежонебезпечних, тому у вогнеборців ЗДПО-2 – місія особливо відповідальна та небезпечна. На пам’яті колишнього очільника загону – серйозні та руйнівні пожежі, які, на жаль, забрали й людські життя: на установці первинної переробки нафти, на каткрекінгу… Ветеран пам’ятає все це, ніби вчора. І коли говорить про відвагу та самопожертву вогнеборців, слова його мають конкретний зміст. «Хлопці завжди в першу чергу думають про обов’язок. Сміливість та відповідальність – ось що керує бійцями в такі моменти».
Згоден з батьком і Андрій Петрович Булгаков. «В нашій професії можуть працювати тільки сильні та хоробрі люди. Інші тут просто не затримуються. Разом із тим, рятувальник повинен бути ще й добрим, співчутливим, адже має справу з людьми, що потрапили в біду».
Андрій Петрович став рятувальником не одразу, спочатку отримавши цивільну спеціальність у Сєвєродонецькому хіміко-механічному технікумі. Але «булгаківські гени» взяли гору, і він, порадившись із батьком, вирішує вступити до Харківського пожтехучилища.
В 1993-му молодий лейтенант Андрій Булгаков отримав розподіл до Лисичанська, начальником караулу ДПРЧ-21. Далі – сумлінна праця, трудові будні і заочне навчання у виші – Харківському інституті пожбезпеки. Він обіймає посади заступника начальника частини, заступника начальника загону, заступника начальника міського управління. У 2018-му Булгаков прийшов на роботу в оперативно-координаційний центр ГУ ДСНС України у Луганській області, звідки через рік пішов на заслужений відпочинок.
Спілкуючись із своїм сином, Андрій Петрович бачив, що Микиту з дитинства цікавить професія рятувальника. Хлопець активно займався спортом – боксом, пауерліфтингом, самбо, навіть вступив до Лисичанського педколеджу, щоб навчати фізкультурним тонкощам дітей. Але ж знову-таки ті самі «булгаківські гени»! «Я подумав, чи це є та сама справа, займаючись якою я буду щодня з радістю йти на роботу? І відповів собі: напевно, що ні, – відверто говорить Микита. – Тому, порадившись із батьком та дідусем, подав документи до Харківського університету цивільного захисту».
Ось так виглядає у житті те, що зазвичай називають спадкоємністю поколінь. Син прийняв естафету у батька і згодом передав її своєму синові.
Микиті нині – 21, і він тільки починає свій шлях у складній та дуже шанованій професії, служитиме начальником караулу в Лисичанській ДПРЧ-9. Він завзятий та впевнений у собі, не має проблем у спілкуванні з людьми. Отже, чоловічих якостей справжнього рятувальника у нього вдосталь. Не дарма ж молодий офіцер носить прізвище Булгаков. «Головне в нашій професії – це допомога людям. Я готовий для цього, і не тільки на роботі. Так мене виховали».
…Петро Федорович Булгаков, спостерігаючи за церемонією вручення дипломів випускникам вишів цивільного захисту, поправляє на вітру сивого чуба і задоволено посміхається очима: «Я дуже, дуже пишаюся своїм онуком. Знаю, що не підведе».
Тетяна Демченко, ГУ ДСНС України у Луганській області
