Київ кінця ХІХ століття – духовний центр і культурна столиця Південно-Західного краю, губернське місто, де розвивалася торгівля й промисловість. За розміром міської території воно посідало третю сходинку в імперії, а за чисельністю населення – п’яте. За показниками благоустрою Київ був передовим серед міст царської Росії, маючи всі комунальні зручності. 1872 року споруджено водогін, що забезпечував місто дніпровською водою, потужністю 270 тис. відер води на добу. Місто було поділено на вісім поліційних відділків (дільниць) і мало низку передмість. Попри значний розмах кам’яного будівництва, Київ залишався переважно дерев’яним містом. З 21 тис. будівель лише 3 тис. були цегляними.
Через це пожежі виникали досить часто. За рік у місті реєструвалося майже 300 пожеж, і втрати від вогню вимірювалися мільйонами рублів на рік. Київ охороняла поліційна пожежна команда, яка складалася з чотирьох частин. Розташовувалися вони у центрі і прибуття пожежної команди до місця виклику в передмістя, а тим паче, за його межі, дуже часто робило їх запізнілим. Штати пожежної команди були затверджені 1853 року й на кінець ХІХ сторіччя практично залишалися незмінними. Пропозиції щодо збільшення пожежної команди ще на одну частину, незважаючи на збільшення території та населення міста, підтримки в урядовців не знаходило.
І тоді серед активно налаштованих городян виникла думка про організацію у місті добровільного пожежного товариства (далі – ДПТ, Товариство) – формування у допомогу міській пожежній команді.
Не заради матеріальної вигоди
Керуючись «Типовым уставом городских пожарных обществ», затвердженим МВС у січні 1896 року, кияни розробили свій проект Статуту, який був згодом представлений міністрові внутрішніх справ.
У березні 1897 року Статут ДПТ було затверджено, а в ньому наголошувалося, що засновано ДПТ «з метою гасіння пожеж і взагалі протидії пожежним лих у межах міста Києва і в його околицях». У травні того ж року воно розпочало діяти. Згідно з Статутом київські добровольці виконували взяті обов’язки безкорисливо, а грошові винагороди за надані ними послуги надходили до каси Товариства. Утримувалося воно за рахунок членських внесків та пожертвувань, згодом субсидій тощо.
Київське ДПТ складалося зі дійсних членів, підтримуючих («охочих»), добродійників та почесних. Дійсним членом міг стати тільки чоловік віком від 17 років, фізично здоровий, який визнавав і дотримувався положень Статуту Товариства, а також дотримувався належного способу життя. Дійсні члени безпосередньо брали участь у гасінні пожеж у складі пожежної дружини, вони поділялися на загони: рятувальний, обслуга насосів, водний, охорони. Підтримуючим членом міг стати кожен охочий чоловік, хто зобов’язувавсь регулярно платити членські внески, таким дозволялося особисто брати участь у гасінні пожежі.
Добродійники не гасили пожеж, але вносили на розвиток Товариства річні або одноразові внески, пожертви, виконували добродійні роботи на значні суми. За вагомий особистий внесок у розвиток Товариства добровольці на загальних зборах номінувалися в почесні члени. З відкриттям ДПТ членами його стали багато сотень киян, у тому числі студенти, шляховики, відставні військові тощо. В Товариство записали ввесь наявний склад гласних міської думи (звільнивши їх, утім, від сплати членських внесків). А міський голова С. Сольський, який словом і ділом допомагав Товариству, удостоївся обрання його першим головою.
Добровільний вступ до товариства мав позитивні сторони, бо на службу приходили ті люди, яким подобалася нелегка праця вогнеборця. Київські добровольці, ризикуючи власним життям служили не заради грошей, ризикуючи власним життям, а з героїчних спонукань. Вони завзято любили пожежну справу, віддавали їй увесь вільний час, пам’ятаючи заповідь: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Євангелія від Іоанна 15,13). Про це відзначав у своєму нарисі «Київські типи» письменник О. Купрін. «Положительно не ошибешься, если скажешь, что большинство пожарных служит не из нужды, а по призванию. Во всех классах общества есть пылкие, неспокойные головы, которых неудержимо привлекает все исключительное, выходящее за рамки обыденной серой жизни, все сопряженное с ежеминутной опасностью для жизни» – писав він.
Від самого початку свого існування Товариство зіткнулося з величезними труднощами, пов’язаними з повним браком коштів. Відсутність власної будівлі для пожежного депо не дозволяло його членам починати будь-яку активну участь у виконанні поставлених завдань, а їхні дії обмежувалися лише охороною майна потерпілих від пожежі й участю в доставленні води. Міська влада розуміла важливість ДПТ, яка суттєво могла допомогти міській пожежній команді, й безоплатно відвела ділянку у 15 соток землі на розі вулиць Бульварно-Кудрявської та Обсерваторної під будівництво пожежного депо. Щоправда, в той час це був гористе глинисте пустирище. Але нові власники без особливих зусиль організували місце для будівництва: просто сповістивши населення, що будь-хто може брати тут глину для своїх потреб задарма.
До потрібної справи долучалися всі
У 1899-1900 роках підрядник Д. Мілкін за проектом цивільного інженера М. Яскевича на пільгових для Товариства умовах спорудив кам’яну одноповерхівку трубного сараю із приміщенням для дружинників та дерев’яну каланчу заввишки 26 м, стайню на 14 коней, а згодом і 4-поверхову вежу «у вигляді фасадної стіни будинку» для практичного навчання добровольців.
З другої половини 1899 року команда добровольців розпочала діяти самостійно. Преса повідомляла: «…Завдяки приватним особам Товариству представили будівельний матеріал і кошти на придбання парового насоса й обозу. Із другої половини минулого року (1899 р.) пожежна дружина стала функціонувати як самостійне ціле нарівні з міською командою. Маючи депо, каланчу, обоз та численну команду з добровольців, товариство із цього часу є першим і поки єдиним у державі правильно організованим добровольчим товариством».
І далі про обоз команди, який складався з: «парового одноциліндрового насоса шведської фірми «Людвігсберг», що діє двома рукавами й викидає струмені на 15 сажнів заввишки, двох ручних насосів, одної лінійки з механічними та простими гальмами, одного багорного ходу, 3 діжок каретної роботи, 11 драбин…». Згодом він збільшився: придбана механічна кінна 28 м з поворотною основою фірми «Магірус», з 1906 р. – «вуглекислий вогнегасник» (вода з діжки подавалася стиснутим газом від балона з СО2). Будівля депо була дещо змінена в порівнянні з початковим проектом. До п’яти виїздів добудували ще три. Розширення стаєнь і трубного сараю провели за рахунок приміщень для обслуги, яку перевели до окремої прибудови.
Вже до літа 1900 року всі будівельні роботи були завершені. У липні відбулося врочисте освячення будівлі. У зв’язку з переходом Товариства на новий рівень виконання своїх обов’язків – як під час чергування, так і у випадках виїзду команди до місця подій, ще у лютому того ж року на загальних зборах затвердили інструкцію. Тепер уже чергові на каланчі відстежували пожежі, передавали про них умовним сигналом на інші пости, а тим часом чергова команда дружини через 24,5 сек стрімко покидала депо, прямуючи до місця пожежі. Попереду всіх мчав вершник з трубою, за гучними звуками якого на шляху обозу зупинявся вуличний рух. За ним щодуху, з дзенькотом сигнальних дзвоників, неслися візки з командою, діжками з водою, з драбинами і баграми, з санітарами.
Бути пожежником вважалось за честь
1900 року Київське ДПТ нараховувало 157 дійсних членів. Пожежна дружина складалася з понад 50 добровольців. Керував дружиною начальник, який мав 2 помічників і 8 брандмейстерів, завідувача майна, сигналіста, лікаря та стройових і нестройових пожежних служників. Вони отримали право на носіння одностроїв, узявши за зразок форму одягу, затверджену МВС у 1895 році. Товариство спеціально тримало на службі досвідчених брандмейстерів, помічників та кучерів, що становили кістяк команди, а разом з ними в гасінні пожежі брали участь дружинники-добровольці. Для підвищення професійних навичок вони регулярно тренувалися на подвір’ї депо. У неділю відбувалися навчання, що збирало чимало публіки. З 1903 року добровольці стали користуватись власною бібліотекою.
Визначення чисельного складу дружини, її підрозділів, посадових обов’язків керівників покладалося на загальні збори Товариства. Згідно зі Статутом їх обирали терміном на три роки, а затверджував губернатор. Чергували брандмейстери зі своїми загонами добровольців цілодобово. Під час чергування брандмейстер був начальником дружини, керував виїздом і діями на пожежі. Життя добровольців страхували у товаристві «Голубий Хрест», дійсним членом якого було Київське ДПТ. Поліси забезпечували допомогу в разі смерті або втрати працездатності, а на випадок тимчасової непрацездатності видавалася добова сума грошей.
Вдача та вишкіл дозволили київським дружинникам зрівнятись у професійний майстерності з вогнеборцями міської пожежної команди. 1902 року у звіті губернаторові про їх діяльність голова ДПТ писав: «…значних успіхів Товариство домоглося шляхом введення суворої дисципліни, навчань та перевірочних тривог. По неділях у депо й на вежі проводилися навчання: добровольці піднімалися на поверхи по приставних драбинах, спускалися з вершини її по мотузках, проводили закладку коней і за згодою з домовласниками робили показове гасіння 4-поверхових будинків. Відмінної організації дій дружини команда добровольців тепер не тільки може конкурувати з міськими частинами, але і впливати на них, привносячи різноманітні й корисні нововведення». Впевнившись в можливостях пожежної дружини, губернське управління визначило їй дільницю міста, на якій гасіння пожеж покладалося саме на добровольців. Окрім того, дружина мала право (на відміну від міських частин) виїжджати на всі пожежі в будь-якій частині міста й навіть за його межі в радіусі до 25 верст. У червні 1906 року фіксувався випадок пожежі, коли команда добровольців прибула на Деміївку раніше, ніж зібралися місцеві пожежники. Виїжджала команда й до Чернігівської губернії для гасіння пожежі у Микільській слобідці (нині район станції метро «Лівобережна»).
Універсальна та самодостатня
З метою одержання власних доходів правління Товариства влаштувало при депо кузню, а також відділ пічників та сажотрусів. Суми надходили від проведення розваг, що проводилися в Києві (лотерей-алегрі, вистав, концертів, виставок одягу, роботи оркестру та ін.). Товариство отримувало допомогу від міста, страхових товариств і інших організацій. «Витрати, головним чином, припадали на утримання й платню кучерам, утримання коней, обмундирування, спорядження, закупівлю коней, ремонт будинків та обозу й виплату боргів – до 12000 рублів. Таке матеріальне становище – явище загальне для всіх пожежних добровільних організацій» – відзначалось у звіті 1912 року.
Відзначаючи заслуги добровольців з охорони Києва від пожеж у день 10-річчя з часу заснування Товариства, міський голова І. Дьяков у присутності «батьків міста» вручив прапор від міської думи начальникові Київської вільної пожежної дружини. Полотнище прапора було подвійне з шовкової тканини білого кольору, шите золотом. Древко прапора оксамитового кольору прикрашало вгорі золотим масивним списом, нижче якого до древка прикріплено бант зі стрічки з написом «Від міста Києва 1906».
У 1910-і році головою Товариства обрали К. Григоровича-Барського – видного губернського чиновника й діяча земства, депутата IV-ї Державної думи. До складу правління Товариства увійшли учасники страхового бізнесу. Хто-хто, а вони були кревно зацікавлені в мінімізації втрат від пожеж. Заступник голови ДПТ Т. Потапович, член правління В. Немірич, начальник пожежної дружини П. Гільченко та ін. за основною своєю професією були чільними посадовцями страхових товариств.
Правління Товариства брало активну участь у забезпеченні пожежної охорони міста. Влітку 1913 року ДПТ охороняло територію промислової виставки. Підготувало та провело VІІ-й з’їзд членів Імператорського Російського пожежного товариства. Під час Першої світової війни добровольці брали участь у відправленні на війну військового санітарного потяга, робили притулки для поранених. Їх техніку та особовий склад залучали до перевірки й охорони військових об’єктів.
Київське ДПТ стає взірцем для наслідування. В місті на околицях з’являються нові Товариства при заміських дачах у Святошині, на Деміївці, Куренівці, Солом’янці, Трухановому острові, які за радянських часів реорганізуються на пожежні частини. Товариство мало вплив на діяльність міської пожежної команди. Надавало Товариство й допомогу у підготовці особового складу для заміщення керівних посад Київської пожежної команди. Таких налічувалося близько 40, чотири з яких стали брандмайорами: С. Севастьянов, І. Пруський, В. Іванов та М. Варченко.
Кращі з кращих
За радянської доби ДПТ в Києві, переобравши правління, продовжувало діяти. Згодом затвердили новий статут. Склад Товариства мав більше 600 дійсних членів, 15 членів правління, майже 100 добровольців та 34 найманого складу. 1922 року команда добровольців Товариства силами своєї майстерні повністю перейшла на авто, обоз якої складався з автолiнiйки «Полундра» з коловоротним насосом, автоцистерни «Дружинник» з відцентровим насосом та автоцистерни «Трубник» на 250 відер води (3,2 м3) з ручним насосом.
1921 року Київське ДПТ відзначило 25 років своєї діяльності. Воно вважалося найкращим в СРСР. У вересні 1923 року «за героїчне й революційне ставлення до пожежної охорони міста» ДПТ занесли на «Червону Дошку» пошани, а відділ комунального господарства міста нагородив його Червоним прапором. 1925 року команда виїжджала за викликами близько 200 разів, з них 150 – до свого району в радіусі 3,5 версти. Комунальний відділ за власний рахунок відпускав для виїзду й роботи на пожежах найманий склад людей на повному утриманні, фураж, коней, бензин, рукави, а також ремонтував приміщення й забезпечував опалення. Для заробітку грошей влаштовували концерти, спектаклі, гуляння. Видавали газету-інструкцію, знайомили населення з правилами пожежної безпеки. При Товаристві функціонував відділ у складі 75 сажотрусів. Вони надавали послуги 2100 домоуправлінням. Працювала кузня, що виробляла різноманітний протипожежний інвентар.
Пожежне депо спочатку використовували за призначенням у складі комунальної пожежної команди, проте згодом обоз перевели до нового приміщення, зведеного в 1927-1928 роках для охорони Лук’янівки і Шулявки на Лагерній вулиці (тепер Маршала Рибалка). У старій будівлі залишилася служба сажотрусів. На початку 1930-х каланчу розібрали. А коли більшість будівель перевели на центральне опалення, колишнє пожежне депо добровольців віддали під меблевий магазин. У 1989 році його розібрали.
Після неодноразових спроб Київське ДПТ ставило за мету об’єднати навколо себе громадськість міста. На І-му Всеукраїнському з’їзді добровільних пожежних товариств, який відбувся у Харкові в січні 1934 року, ухвалили постанову про об’єднання пожежних товариств Київщини під управлінням міського Товариства і перейменували його на обласне ДПТ, щоб у подальшому перетворити на республіканське. Але НКВС СРСР приймається рішення про згортання діяльності ДПТ. На підставі постанови РНК СРСР 1935 року за № 924 ДПТ у Києві ліквідували, а фінанси і майно (будівлі, пожежний автотранспорт та оснащення тощо) передали міській пожежній команді. Становище погіршила постанова РНК СРСР 1940 року, що затвердила новий «Типовий статут добровільного пожежного товариства», відповідно до якого діяльність їх різко обмежувалася тільки рамками міст і не поширювалася на сільську місцевість. Статут повністю виключав зі сфери діяльності товариства добровільні пожежні дружини, а замість цього передбачалося мати тільки осередок ДПТ.
У повоєнний період, за рішенням виконкому Київської міськради 1944 року, в столиці знову організували Добровільне пожежне товариство. На І-й конференції було затверджено Статут міського ДПТ, обрали головою С. Баскакова. В січні 1955 року виконком Київської облради ухвалив рішення «Про розширення діяльності міського добровільного пожежного товариства на область». Нова реорганізація сталася 1976 року. За наказом МВС СРСР 1975 року № 0661 «Про організаційно-штатні питання» ДПТ було розділене на ДПТ міста та області.
Микола Єрмаков
