Театральна Одеса веде свою історію практично з моменту заснування міста, що зведено на березі Чорного моря у 1795 році й об’єднало в собі культури, традиції та темпераменти народів, які населяли ці землі. Його архітектура увібрала в себе весь досвід урбанізму, накопичений людством до початку XIX століття. А вже на початку 1800-х молоде портове місто мало театр, який не поступався кращим європейським зразкам
Міський театр
Театр споруджувався за ініціативи одеського градоначальника герцога де Рішельє. Серед інших турбот – торгівельних, військових, будівельних – очільник не забував, що Одеса – місто різноплемінне і різномовне. І найкраще, що може об’єднати різних людей з їхніми різними звичаями, інтересами й мовами, – це музика. Тому під час правління де Рішельє в Одесі співали кращі голоси Європи.
Будівля Міського театру зводилася за проектом француза Тома де Томона – придворного архітектора царя Олександра І. 10 лютого 1810 року відбулося урочисте відкриття театру. Архітектура будівлі була витримана в класичному стилі, з портиком коринфського ордера і фронтоном, зверненим до порту. Це була білосніжна будівля на зразок античного храму. Глядацька зала була розрахована на 800 місць (на той момент у місті мешкало 12,5 тис. осіб). На трьох ярусах лож були встановлені 44 крісла, позаду яких знаходився великий напівкруглий простір, звідки ще близько 700 глядачів могли насолоджуватися спектаклем стоячи, як в старих італійських театрах.
Із мемуарних свідчень сучасників довідуємося про таке: «Зал театру був триярусний, із сімнадцятьма ложами, а галерея – під самою стелею, але такою низькою, що публіка майже торкалася її своїми головами. Люстри не було, її підвісили пізніше. Зал освітлювався кенкетами, тобто пятисвічковими канделябрами, прикріпленими до зовнішніх стінок лож. Свічки були сальними і восковими. Сцена висвітлювалася великими масляними лампадами. На галереї освітлення не було зовсім, унаслідок чого світло залу і сцени здавалося тим, хто сидів на галереї, просто сліпучим. Театр мав свій особливий, специфічний запах від нагару свічок і жіночих парфумів».
У день відкриття Міського театру давали одноактову оперу Сергія Вязмітінова «Нове сімейство» і водевіль Якова Княжніна «Траур, або Втішена вдова» в постановці російської трупи актора і антрепренера Порфирія Фортунатова. Регулярні спектаклі почалися з 1811 року. У репертуарі були комедії, трагедії, водевілі і комічні опери. Через 11 років у Міському театрі почала домінувати італійська опера. Назва «оперний» з’явилося значно пізніше, у XX столітті, а спочатку театр мав назву Міський. На його підмостках виступали відомі оперні співаки, трупи імператорських і королівських театрів. Драма і комедія теж були частими гостями сцени, імена видатних акторів і драматургів не сходили з афіш. Балетні дивертисменти в операх і балети з’явилися в репертуарі трохи пізніше.
Для виправлення недоліків будівлі театру проводилися неодноразові перебудови: в 1820–1822, 1831–1833, 1836, 1857 і 1872 роках. Унаслідок цих перебудов по осі колон з’явилася кам’яна стіна, що дозволило збільшити простір фойє. З боку Рішельєвської вулиці був прибудований одноповерховий кам’яний вестибюль. Роботи з останньої перебудови споруди закінчилися 31 грудня 1872 року.
Міський театр, загальний вигляд незадовго до пожежі.
Різновиди обігріву
Питання пожежної безпеки у театрі стояли дуже гостро. Через недосконалість вентиляції і пожежонебезпечність приміщень, де були поширені дерев’яні конструкції та освітлення відкритим вогнем, слугували причиною того, що театр взимку не опалювався. Публіка залишалася в шубах і часто аплодувала саме, щоб зігрітися, ніж для вираження свого задоволення артистами. У вбиральнях співаків і хористів стояли чани з палаючим спиртом. Із цього приводу пригадували кумедний випадок, коли одного разу, під час оперної вистави Россіні «Семіраміда», хористи стали вести себе на сцені, всупереч сюжету, надзвичайно весело і співали зовсім не те, що вимагала партитура. Згодом з’ясувалося, що вони випили весь спирт, який приготували для обігріву їхніх вбиралень.
Нерідко траплялися випадки розкладання багаття на площі поряд із театром, біля яких грілися панські кучери. В антрактах сюди вибігали і театральні глядачі, щоб хоч якось зігрітися. Побоюючись виникнення пожежі, театральна дирекція, через міський часопис «Одесский весник» неодноразово сповіщала публіку, друкуючи застереження щодо суворої заборони входити до театру із запаленими цигарками і курити тютюн, як усередині будівлі, так і в коридорах та буфеті.
Але біда прийшла з іншого боку, технічного. Знищення пожежею таких громадських будівель як театр, завжди належали до суспільно-культурного лиха. За статистикою того часу в період із 1751 по 1885 роки в світі було зафіксовано 730 пожеж, що сталися у театрах. У деяких випадках ці пожежі супроводжувалися численними жертвами. Не оминув цієї долі й Одеський Міський. На початку 1873-го року в газетах Південно-західного краю з’являються повідомлення про пожежу, яка повністю знищила гордість Південної Пальміри.
Пожежа Міського театру, літографія Т. Бекеле
Руйнівна пожежа
Помітили пожежу у театрі 2 січня о пів на сьому ранку, коли було ще темно. Дружно вдарили у дзвони на пожежних каланчах, щойно з’явилася заграва на береговій лінії. Тієї ж миті туди стрімко направилася пожежна команда Бульварної частини і був «викинутий» на каланчі сигнал для збору пожежних команд всіх частин міста. Перед прибувшими на місце пожежі відкрилася приголомшлива картина – горить Міський театр. Вогонь поширювався горищем і через сильний холодний вітер, що дув із моря, швидко перенісся на сцену й на всі внутрішні приміщення театру, вилітаючи величезними язиками з вікон.
На майдані перед театром зібралася чимала юрба спостерігачів. Тут же були градоначальник, поліцмейстер та поліцейські чини. Води не вистачало. Побудований у місті водогін ще не працював. За розпорядженням поліцмейстера для гасіння театру були мобілізовані всі водовози міста. Проте пожежа продовжувала розвиватися, оскільки внутрішня несуча структура будівлі була дерев’яною, що дозволяло стрімко розповсюджуватися вогню конструкціями. Будівля театру була приречена. «Картина, де полум’я виривалося назовні й бушувало на свободі, була воістину грандіозною. Колони котилися площею, мов би в гонитві за публікою, що прийшла подивитися на пожежу», – писав автор книги «Стара Одеса» Олександр Дерибас.
Пожежа Міського театру, з малюнка Вахренова
Незважаючи на зусилля міської пожежної команди, всі чотири частини якої зібралися на місце пожежі, зупинити дію вогню і навіть послабити його силу не було ніякої можливості через незначну подачу ручних насосів та відсутності відповідного протипожежного оснащення театру. Всі внутрішні приміщення будівлі театру, кімнати в нижньому поверсі, де розташовувалися фойє, каса та буфет, до дев’ятої години ранку вогонь спопелив. Дах над глядацькою залою і під’їздом прогорів і впав униз. Зовнішні карнизи та фронтальний портал фасаду обгоріли і завалилися. Врятувати театр не вдалося.
Пожежа в Одеському Міському театрі повністю знищила увесь будинок з усім коштовним майном (музичні інструменти, декорації, гардероб, речі антрепринера тощо), залишивши лише напівзруйновані стіни. Розслідування, проведене поліцією, показало, що пожежа виникла від газу, який використовувався для освітлення театрального годинника у нічну пору. Через нещільність з’єднання, газ потроху просочувався у приміщення даху та глядацької зали. І коли його концентрація стала значною, він спалахнув від освітлювального ріжка, й почалася пожежа. У театрі ночували люди, але ніхто з них не постраждав, крім однієї людини. Сам директор театру ледь не загинув рятуючи майно.
Руїни Міського театру після пожежі
Уже після пожежі той же «Одесский вестник» інформував: «Два місяці тому капітально відремонтований, він представляє тепер потворну купу руїн». Самі ж руїни згорілого театру прибрали до кінця 1870-х років. За рік після пожежі влада міста оголосила конкурс на проект нового храму мистецтв, який відповідав би останнім словам театральної техніки (зокрема, й протипожежній безпеці) і став би кращим за європейські театри. Проте перш ніж до фундаменту майбутньої архітектурної перлини Одеси було закладено перший камінь, пройшло ціле десятиліття.
Нове життя
Створити проект нового Міського театру було запропоновано віденським архітекторам Фердинанду Фельнеру і Герману Гельмеру, за проектами яких були побудовані театри в багатьох містах Австро-Угорщини (Відні, Зальцбурзі, Загребі тощо). Проект був готовий 1882 року. Зразком слугувала зведена чотирма роками раніше Дрезденська Опера. Пройшло майже одинадцять років із моменту пожежі до закладання першого каменю у фундамент будівлі нового театру. Роботи велися підрядним способом із місцевих будівельних матеріалів (в основному, популярного одеського вапняку – черепашника), дотримуючись прогресивних вимог щодо захисту театру від пожеж. Новий театр відкрився 1 жовтня 1887 року.
15 березня 1925 року через необережне поводження з вогнем після опери Джакомо Мейєрбера «Пророк» у театрі знову виникла пожежа. Вогонь пошкодив зал, знищив сцену, декорації, костюми. У стислі терміни театр було відновлено, і вже за рік у ньому ставилися спектаклі. Сцена отримала нове технічне обладнання – протипожежну завісу, що відсікала за необхідності сцену від зали для глядачів і службових приміщень.
Сьогодні на фронтоні портика будівлі театру римськими цифрами нанесено кілька дат: перший рядок – дати початку і закінчення будівництва театру (1884–1887); друга – дата пожежі (1925). Щоб пам’ятали нащадки.
Микола Єрмаков
