Її завжди приваблювали люди у формі. Іноді вона навіть уявляла, що й сама колись вдягне її, проте душа воліла бути педагогом. Та життя дійсно непередбачуване… Обираючи свій фах, зовсім не обов’язково, що саме ця професія стане захопленням усього нашого життя.
Змінивши зошити, указку й крейду на пожежні автомобілі, сирени й вогнегасники
Сьогодні Тетяна Ткаченко головний інспектор Коростишівського районного сектору Управління ДСНС України у Житомирській області. Яскраві зірки гармонійно виблискують на плечах, за якими 3 вищі освіти, хода упевнена та цілеспрямована, а погляд зосереджений. Єдина жінка-офіцер у підрозділі… Однак у своїй справі ще може дати добрячу фору колегам-чоловікам. Пожежні автомобілі, сирени, вогнегасники стали невід’ємною частиною її життя. А до цього були зошити, указка й крейда.
Ще з самого дитинства в Новоозерянці, що на Олевщині маленька Тетяна полюбляла навчати «законам всесвіту» своїх ровесників, як справжня вчителька. Тому коли постало питання стосовно вступу до навчального закладу, то вона й обрала педагогіку. Починати здобувати викладацький фах Тетяна поїхала в сусідню країну. До такого кроку призвів злощасний Чорнобиль. Після трагедії на Чорнобильській АЕС сім’я Тетяни переїхала до Брусилівського району. Однак зміна місця проживання не вберегла її від радіаційного ураження. Через проблеми зі щитовидною залозою, лікарі порадили їй залишити Житомирщину. Тоді й виник такий варіант з переїздом. Але закінчувати навчання вона приїхала все ж таки на Житомирщину – до Коростишева, який і став її долею, її домівкою.
Тоді Тетяна Ткаченко не багато знала про місто каменярів, проте зараз вона б не змінила його ні на яке інше. Місцева 3 школа, в якій вона працювала, тепер стала рідною і для обох її дітей Сашка та Злати. І саме будучи вчителькою тієї школи, вона й познайомилась з молодим лейтенантом, з яким і побралися.
Викладач і вогнеборець… Так починалось їх подружнє життя. Спочатку вона просто спостерігала за нелегкими робочими буднями чоловіка. На той час не могла зрозуміти, як серед ночі, а особливо морозною зимою вставати і їхати кудись. Не зважаючи ні нащо, робота в пожежно-рятувальній службі її продовжувала манити. І в один прекрасний момент вона переступила поріг пожежно-рятувальної частини вже не як гостя, а як співробітниця. А взагалі-то робота ніколи не ставала між подружжям. Тетяна завжди розуміла, що не зважаючи на те, що її чоловік керівник районного пожежно-рятувального підрозділу, це не дає їй ніякого права на поблажки. Вона на роботі навіть на «ВИ» зверталася до нього. Так було завжди. Чоловік підбадьорював дружину на початку роботи, але вона швидко знайшла себе і пішла своїм шляхом.
Їй довірили відповідати за напрямок агітаційно-пропагандистської роботи. Тут вона себе відчула «як риба у воді». Педагогічний досвід дався взнаки. Жінка під час найрізноманітніших заходів з питань безпеки життєдіяльності знала як дати дітям необхідні знання у доступній формі. Відвідуючи періодично домівки громадян, її вже впізнавали і продовжували за нею повторювати правила безпечної поведінки у побуті в один голос.
Коли наставали якійсь труднощі, то просто говорила собі «ПРОРВЕМОСЬ».
Все вдавалося!!! Робота приносила задоволення, а сім’я була її міцною фортецею. Тетяна Іванівна зізналась, що забобонна людина. І якось вона подумала про те, що не може все бути так добре. Десь має бути і чорна полоса. Нажаль, думки були пророчими і вдарили настільки сильно, настільки боляче, що не кожен після такого удару встає. У 2011 році передчасно не стало її коханого чоловіка. Здавалось в один момент, у неї з-під ніг зникла земля. Вона лишилась одна з двома малолітніми дітьми. Тепер вона проживала життя за двох – і за себе, і за нього. Напевно діти і стали її найголовнішим стимулом, щоб ЖИТИ.
– Я ніколи не плакала перед своїми дітьми. – розповідає Тетяна Ткаченко. – Якби не було важко на душі, переносити негатив на них не мала права. Коли наставали якійсь труднощі, я просто говорила собі «ПРОРВЕМОСЬ».
Передбачити чи зможе Тетяна після такої трагедії далі працювати в пожежно-рятувальній частині не міг ніхто. Ні кому не відомо скільки гірких сліз було нею пролито ночами в подушку, ні кому не відомо звідки взялися сили пережити страшну біду. Після такого удару люди місяцями від психологів не виходять. А вона знайшла в собі сили піднятися з прірви та продовжити справу, в яку її привів чоловік. І справді час може вилікувати все. Вона переборола в собі страх не лише працювати, а й жити! У жінки виходило в ніч виїхати на пожежу, а вже зранку вести дитину до школи. Випробування підготовлені долею, виявились їй під силу.
Тепер вона рятівник, головний інспектор Коростишівського районного сектору, у кількох кроках від звання «майор». Її робота – це і неоціненна відповідальність. Перевіряючи різноманітні об’єкти району, вона ніби ставить відмітку «тут пожежа не станеться». Авторитет суворого, але справедливого інспектора вона заробляла роками.
– Однозначно вона дуже сильна жінка, – зауважує начальник Коростишівського районного сектору Управління ДСНС України у Житомирській області Микола Романюк. – Переживши таку життєву трагедію, вона не зламалася, а знайшла сили в собі йти далі. Тетяна є прикладом не лише старанного працівника, а й турботливої матері. Не дивлячись на усі складності нашої роботи, вона завжди знаходить час для виховання своїх двох діточок, які віддячують їй своєю турботою.
Сьогодні коростишівська рятувальниця впевнена, що її з чоловіком справу є кому продовжити. 15-річний син Сашко уже твердо для себе вирішив, що вступатиме до навчального закладу, де готують рятувальників-вогнеборців. Навіть сміється, мовляв: мам, ну в мене ж прізвисько «пожежник», то на кого ж я буду вчитися?! Це прізвисько прив’язалося до юнака ще з раннього дитинства і вже зараз він зрозумів, що це не тільки його прізвисько, а й майбутній фах. Аби продовжити справу тата й мами на нього чекає ще довгий та непростий шлях, але для того, хто чітко ставить ціль і впевнено йде до неї, все вдається.
Павло Франчук,
прес-служба Управління ДСНС
у Житомирській області
