ЗАГРАВИ ПРИКАРПАТСЬКОЇ СТОЛИЦІ

Сто п’ятдесят років тому центр Прикарпаття – Станіслав (нині Івано-Франківськ) був невеличким провінційним містом на безкраїх просторах Австро-Угорської імперії. Тоді у вересні 1868-го місто на третину згоріло. Пожежа за якихось півдня «прогулялася» майже від нинішнього парку тодішньою вулицею Липовою до центру, ратуші, злизуючи мимохідь будинки на сусідніх вуличках. «Червоний півень» й раніше заглядав до міста, проте ця дата не тільки стала переломною в житті багатьох прикарпатців, але й вирішила долю міста, як в архітектурному і містобудівельному плані, так і в соціальному

Заснував міст, як свій опорний пункт на Галичині польський воєвода Андрій Потоцький – представник давнього шляхетського роду – на місці стародавнього українського села Заболоття. Місто-фортецю спорудили швидко, протягом 5 місяців, за проектом француза Франсуа Корассіні з Авіньйону у формі правильного шестикутника з додатковими бастіонами, редутами та фортом. Поступово військова фортеця, збудована в межиріччі Бистриці, перетворюється на торговий, ремісничий і культурний центр Прикарпаття. Польський король Ян Казимир надав місту магдебурзьке право, що офіційно надавало йому статус міста і закріплювало за ним певні привілеї.

Відповідно до давньоєвропейських канонів містобудування в містах, що мали магдебурзьке право, головною площею ставала площа Ринок зі спорудженою на ній ратушею, яка була не лише символом самоврядування та окрасою міста, але й дозорною вежею, найвищим пунктом міста-фортеці, з якої велися постійні спостереження, чи не наближається до міста ворог і чи не спалахнула десь пожежа. У самій ратуші містилися магістрат, суд та крамниці. Першу ратушу будували з дерева. 1699 року завершено будівництво мурованої ратуші. Кожний бік площі Ринок щільно забудовували будинками, які за міркуваннями безпеки не могли бути вищими за два, а пізніше три поверхи й не ширшими за три – чотири вікна.

Ті часи аж ніяк не можна назвати спокійними та мирними. Вперше місто потерпіло від вогню вже невдовзі після заснування. 1676 року величезна турецька армія підійшла під Станіслав та взяла його в облогу. Гарнізон героїчно боронився, а з півночі на допомогу вже поспішав польський король. Розлючені турки були змушені зняти облогу. Але перед тим вони вщент спалили південне та східне передмістя. Втрати були настільки вагомими, що сейм на 12 років звільнив мешканців Станіслава від сплати податків.

У XVIII ст. Станіслав став таким собі трофеєм, що переходив із рук до рук то польським, то російським, то австрійським військам залежно від політичних обставин. Скажімо, 1706 року місто пограбували російські війська, які таким чином мстилися полякам за підтримку Карла XII у Північній війні. А вже за п’ять років Станіслав сплюндрували війська гетьмана Сенявського у розпал польських магнатських чвар. Усі ці погроми, на жаль, супроводжувалися масовими пожежами, у яких гинули люди, культурні пам’ятки, ікони…

У часи австрійської монархії Станіславська фортеця втратила своє оборонне значення. Імператорським указом від 1804 року знесені мури, засипано фортечні рови, на яких прокладені нові вулиці. З каменю і цегли мурів викладено 4 площі, 24 вулиці та побудовано житлові будинки. Усього тоді налічувалося 268 будинків. На кінець століття у місті мешкало 908 сімей, усього 5448 осіб. Околиці Станіслава нагадували села з полями, городами та пасовищами біля хат. Хоч місто інтенсивно розвивалося, часті пожежі, які виникали тут, не давали мешканцям спокою і завдавали великої шкоди. 1831 року в місті спалахнула епідемія холери, під час якої померло багато мешканців.

Перша половина ХІХ століття видалась «врожайною» на пожежі. Найбільша сталася 1826 року, коли згоріли, як писав історик Венедикт Площанський, «жидівська школа, лазня, військова стражниця та 16 житлових будинків». Саме після неї військові звели капітальну муровану гауптвахту, яка й нині стоїть на вулиці Галицькій, 7. Наступного року горіло Галицьке передмістя, «з обох боків від брами». Лише тільки погорільці встигли відбудуватися, нова пожежа, що спалахнула 28 квітня 1835-го, знову спустошила бідолашну околицю. Не пошкодував вогонь і окремі споруди. Так, двічі горів старий костел тринітаріїв, через що його довелося розібрати. А «завдяки» пожежі у палаці Потоцьких до нас дійшло лише його ліве крило.

Часті пожежі сприяли виникненню доволі дивної місцевої традиції. «Коли починав горіти сусідський будинок, то хазяїн із родиною вголос читав уривок зі св. Іоанна «Спочатку було Слово», і читав аж до 14 стиха, після якого всі ставали на коліна та, піднявши руки вгору, казали «А Слово сталося Тілом – істини», – писав історик Садок Баронч. – Потім на тарілці виносили хліб і сіль, які ставили на порозі будинку, і це символізувало, що й ворогів належить гуманно приймати». Та попри негаразди, городяни не втрачали надії та далі докладали зусиль для розвитку свого міста. На середину XIX століття в місті налічувалося 10 ремісничих цехів, які об’єднували 376 майстрів і 264 челядники й учня. Працювало 4 броварі, гарбарня, 2 кондитерські мануфактури, 5 цегелень, 12 млинів, а також підприємства з виготовлення лікерів, свічок і мила; було 3 великі та 50 малих крамниць.

28 вересня 1868 року у Станіславі стався малий апокаліпсис – спалахнула руйнівна пожежа, яка в історичних джерелах отримала назву «мармулядової». Уперше пожежу описав Леон Токарський у місцевій газеті «Кур’єр Станіславський» 26 вересня 1909 року. На час нещастя він працював секретарем магістрату. Редакція тижневика зауважувала, що запис зі слів Токарського було зроблено в рік вогняної катастрофи, але дотепер він ніде не публікувався. Спогад про пожежу переповнений іменами та прізвищами очевидців та потерпілих, серед яких – тодішній бургомістр, колишній унтер-офіцер Національної гвардії доктор Антоній Суханек, який втратив свою посаду одразу наступного року після того, як містом пройшла вогняна стихія. Але найважливіше прочитуємо в одному з перших абзаців цього допису: «кримінальне слідство не викрило правдивої причини пожежі».

Як свідчив опис пожежі, горіти почало на обійсті вдови Вермутової – Хани Двойри. У дворі біля стаєнки по вулиці Липовій, 224?, яка належала Ханиному сусідові Гершу Лотрінґеру, два її наймити Юзеф Ліховник і Петро Погвізд смажили в казані сливове повидло – «мармуляду». Кажуть, саме звідси вітер роздмухав жарини, від яких спалахнула просмолена стріха дерев’яної халупки. Тоді дахи були не лише дерев’яні, а ще й просочені нафтою, аби не протікали під час дощу. Але мало хто звернув увагу на те, що сліди від ще одного осередку пожежі зафіксували також на подвір’ї бургомістра Суханека, відділеного від обійстя Хани Двойри парканом.

У розбурханому західним вітром полум’ї язики вогню ласували солодощами та миттєво перестрибували на дерев’яну стріху. Для біди багато не треба. Через полудневу спеку, відсутність мешканців у домівках одна за одною згоряють дерев’яні хати, поглинуті вогнем, зникають вулиці. Через пориви сильного вітру жарини вогню запалили численні дерев’яні піддашшя та інші споруди, що стояли вздовж вулиці. Звідси близько першої години пополудні суцільний вогняний вал поширився до центральної частини міста, а до четвертої години пожежа охопила всю південно-східну і західну частини Станіслава.

Леон Токарський згадував: «Вітер поніс полум’я з будинку на будинок у напрямку середмістя. Вогонь поглинув пошту, готель «Європейський», суд, театр. Горів вірменський костел, горіли усі будинки, що були на площі Ринок навколо ратуші. І тільки посередині стояла тогочасна ратуша і ще не горіла». Потім вогонь охопив одну з окрас міста – цегляну ратушу. Споруду у дев’ять поверхів не так вже й просто було злизати вогненним язикам, але й вона скорилася. Ратуша впала останньою. Будівля, яку на той час оточували дерев’яні хати, крамниці та ремісницькі майстерні, згоріла вщент аж до металевого осердя. І було це десь о шостій вечора.

Вогонь, як той ворог, не маючи стриму, спопелив дотла ледь не все місто. Усе середмістя було охоплене вогнем. Найдальше вогонь дійшов до вокзалу, але залізничники змогли відстояти колійовий палац. У розбурханому західним вітром полум’ї зникає старе місто, громадські будівлі, вогонь знищив розписи у храмах і залишив тільки обгорілий металевий кістяк на місці колись величної ратуші.(повтор фактів, може прибрати?) Уцілілими залишилися лише декілька кварталів. Повністю згоріли 260 будинків з-поміж 800 житлових будівель, що були до пожежі, серед яких 370 – дерев’яні. Близько 6 тис. людей залишилося без даху над головою. Плакали матері й діти, на кожному кроці мотлох і купи попелу. Іще довго місто оговтувалося після пожежі…

 

На стихійне лихо в Станіславі австрійський уряд поважно відгукнувся семивідсотковою позикою у розмірі півмільйона злотих ринських, яку за рік взагалі списав, скасувавши обов’язок міста повертати кредит. Освоєнням «стихійних» коштів займався новий бургомістр – Ігнацій Камінський. Він же обліковував збитки від пожежі, яка, за приблизними підрахунками, напалила майна у місті на мільйон. Щоправда, страхові компанії підтвердили відшкодування тільки на триста тисяч.

Зі спогадів Леона Токарського: «… попри шалені майнові збитки, пожежа обійшлася практично без жертв. Згоріла тільки корова шевця Фідлера, яка була в тому сарайчику, який загорівся першим, і старенька мама якогось пана Пінтергофера, що жив на лівій стороні вулиці Сапєжинської, яка тоді ще не називалася «стометрівкою», біля вигорілого дотла будинку Хани Ланди, який ділив навпіл парк Кратерівку».

Хай там як, але «мармулядова» пожежа дала потужний поштовх і розвиткові Станіслава XIX століття – доба технічної революції. Кредити на будівництво городянам надавалися максимально вигідні, безвідсоткові. Міщани, люд галицький, відбудовував місто не покладаючи рук, чому ще й сприяли тепла осінь та лагідна — аж до Різдва — зима… Преса свідчила: «…як той фенікс, місто поставало з вогню й попелу. Вітер змін дме з Європи, в архітектурі міста починається нова сторінка, з’являються нові течії. Будинки, що у передмісті, значно різняться од усіх інших. Вони прикрашені ґанками з колонами, на обійсті квітучі сади потопають у зелені». Завдяки вмілим діям бургомістра, державним позикам і лотереям місто відбудовувалося. 1880 року, зустрічаючи на Станіславському вокзалі найяснішого цісаря Франца Йосифа, який пожертвував на відбудову міста 6 тис. злотих ринських, Ігнацій Камінський зауважив у промові, що радий вітати свого монарха у місті, що повстало з попелу. Станіслав відбудовувався протягом майже десять років.

Тільки після цієї пожежі міська влада зробила для себе відповідні висновки щодо протипожежних заходів. Було заборонено покривати будівлі горючими матеріалами, а нові споруди зводилися з цегли. За виконанням протипожежних заходів суворо стежили, за їх порушення на винних накладали штрафи. Започаткували створення першої регулярної пожежної служби в кількості 36 осіб на чолі з інспектором. Першим керівником і організатором корпусу професійних пожежних у Станіславі був призначений архітектор міста, будівельник за фахом Владислав Мюльн. За його прямої участі місто вдалося не лише відновити, але й значно розбудувати. Нові будинки намагалися зводити швидко, просто та дешево. Остаточне створення пожежної охорони на професійних засадах в адміністративному центрі Станіславського повіту було завершене в першій половині 1869 року. Спочатку пожежна команда розташовувалася в орендованих будівлях, а 1924–1928 роках для неї зведено комплекс споруд пожежного депо.

 

Крім пожежної команди, пожежі в місті ліквідовувало Колійове добровільне пожежне товариство.

Звичайно, пожежі в Станіславі траплялися й надалі (переважно у дерев’яних, накритих ґонтом халупах) через недосконалі конструкції коминів, невичищену сажу в них, сіно на горищах тощо, але вони вже не мали таких руйнівних наслідків для міста, як 1868-го. У 1870-х роках найбільших збитків завдала пожежа на Зосиній Волі, під час якої згоріло два будинки. Наступна велика пожежа у Станіславі, яка знищила одну з найбільших споруд міста – чотириповерховий паровий млин Імердавера, сталася у березні 1903 року, вже після відставки Владислава Мюльна з поста головного міського вогнеборця та будівничого.

 

Сувора зима 1907 року завдала чимало клопотів городянам Станіслава і запам’яталася двома значними пожежами. 28 січня горів комплекс будинків братів Гартенбергів навколо однойменного пасажу. Розмір відшкодування збитків у Краківському страховому товаристві становив 40 тис. корон. А винуватцем пожежі став сторож пасажу, який у п’ятницю над ранок, зауваживши, що у трубах будинку замерзла вода, спробував їх розігріти та необачно пустив «червоного півня». Боротися з вогнем у місті довелося цілий день, але завдяки «енергійним і добре відпрацьованим», як писала газета, діям пожежників вдалося не допустити поширення вогню з горища до помешкань на другому поверсі. Пожежні стикнулися з проблемою нестачі води. Рятувальними роботами керував радник двору Вержейський разом із міською пожежною командою, пожежниками з Княгинин-села, колійовцями та військовими. Лише близько дев’ятої години вечора пожежу загасили. Казали, вона тільки пішла на користь місту: брати Гартенберґи перебудували кам’яниці з боку плацу Франца Йосифа і вони стали справжньою окрасою міста, поки не розвалилися від артобстрілів Першої світової. А невдовзі через необачність мешканців згорів цілий квартал між вулицями Тисменицька (№ 33, 35, 37) та Крашевського.

 

Утім, це були ще квіточки. Ягідки принесла Перша світова війна. Особливо дісталося Станіславу влітку 1917 року, коли деморалізована п’яна російська солдатня влаштувала у місті справжній погром із підпалами. Саме тоді згорів будинок Хана Ланди, були повністю знищені будинки довкола пасажу Гартенбергів, та й самому пасажу добряче дісталося. Збереглася листівка 1917 року, на якій зображено обгорілий інтер’єр кав’ярні Едісон, яка містилася у східному крилі будівлі.

Закінчення Першої світової – це та межа, на якій завершилася нова й розпочалася новітня історія міста Станіслава. Події, які супроводжувалися пожежами, давали поштовхи на ліквідацію наслідків, соціальних перетворень, що загалом давало новий розвиток містобудівництву столиці прикарпатського краю.

Микола Єрмаков