Рятувальна техніка «Дрегер»

На фото: гірничорятувальники у респіраторах Дрегера Model 1904/09. Донбас, 1909 р.

 

На рубежі XIX–XX ст відбулося бурхливе зростання кам’яновугільної, гірничорудної та металургійної галузей промисловості Донбасу. Якщо 1902 року видобуток вугілля Донецького басейну становив 16 млн тонн, то до 1913-го він зріс майже вдвічі й склав приблизно 29 млн тонн. Інтенсифікація видобутку вугілля вимагала переходу від малопродуктивних напівкустарних методів видобутку обушком і транспортування вугілля санками до механізації окремих виробничих процесів. Потенційна небезпека підземних гірничих робіт, нехтування власниками рудників і шахт елементарними правилами безпеки, особливо щодо зниження вибухо- і пожежонебезпеки виробок, забезпечення їх необхідною кількістю повітря і надійним кріпленням призвели до значних аварій і катастроф, що супроводжувалися масовою загибеллю гірників.

Пожежі й вибухи, що забирали життя рудокопів, відомі здавна. 4 січня 1891 року стався перший великий вибух рудникового газу на шахті №14 Риковської копальні (зараз Донецьк). Сильні опіки отримали 128 гірників, з них 55 – загинули, проте серйозної уваги на боротьбу з небезпечним газом звернено не було. У березні 1894 року у Горлівських копальнях Товариства кам’яновугільної промисловості загинуло 32 шахтарі, а в січні 1899 року в Макіївських копальнях на шахті «Іван» загинуло 74 особи, що становило половину від тих, що працювали у зміні під землею. Тоді ж було видано перший закон з гірничої справи, так звані «Правила для ведення гірничих робіт з урахуванням їх небезпеки». Однак небезпека ведення гірських робіт зростала. Через три роки нова катастрофа з вибухом на шахті «Марія» на Донбасі забрала життя 319 шахтарів. Усього впродовж 1902 – 1904 років на Донбасі сталося понад 20 вибухів метану з масовою загибеллю людей в шахтах.

Шахтарі вже не могли своїми силами забезпечувати ліквідацію аварій, здійснити порятунок товаришів. Усе це призводило до думки про необхідність створення рятувальних формувань. Тому, за пропозицією гірничого нагляду, на великих шахтах почали організовувати рятувальні артілі (від 4 осіб). Але через слабку їхню оснащеність й неможливість виконувати складні роботи постановою ХХVII з’їзду гірничопромисловців (Харків, 28 листопада 1902 р.) було ухвалене рішення про допомогу рятувальним артілям шляхом створення рятувальних станцій у районах Юзівки, Макіївки, Алмазної, Лисичанська і Грушівки.

Перша гірничорятувальна станція (ГРС) на Донбасі з’явилася 1 листопада 1907 року у Макіївці, очолив станцію гірський інженер Йосип Федорович (народився у Верхньодніпровську Катеринославської губернії). Інженерну діяльність почав 1900-го, за шахтні рятувальні дії 1904 року першим отримав золоту медаль «За спасаніе погибавшихъ». Після вибуху на шахті «Макарівська» Риковського рудника 1908 року, під час якого загинули 273 шахтарі, зусиллями ГРС під проводом Й. Федоровича вдалося врятувати 80 гірників. В оснащення ГРС входили: дихальні апарати регенеративного типу (респіратори), апарати для проведення штучного дихання, транспортні балони з киснем і кисневий насос – усі німецького виробництва. До 1913 року на Донбасі працювали 4 центральні, 4 групові та 20 рудникових станцій.

Дослідження фахівців підтвердило, що під час вибуху на шахті більшість постраждалих гине не від самого вибуху, а від отруєння токсичними газами, які завжди виділяються у цьому випадку. «Проникнення до місця подій, швидке видалення звідти працівників, допомога людям, що втратили свідомість, вжиття заходів щодо недопущення поширення отруйних газів по руднику, ось що можуть зробити рятувальники, оснащені спеціальними дихальними апаратами-респіраторами, здатними захистити органи дихання людини від диму та інших отруйних газів», – учив гірничорятувальник Болеслав Гріндлер. На початок 1920-х років 75% ГРС Донбасу мали в розпорядженні респіратори компанії «Дрегер», яка і зараз є світовим лідером з розробки та впровадження техніки для рятувальників і вогнеборців, медичного обладнання і промислової безпеки, штаб-квартира якої – у місті Любек (Німеччина).

А все почалося 130 років тому, коли 42-річний підприємець Йоганн Генріх Дрегер разом з діловим партнером Карлом Адольфом Герлінгеном заснував у Любеку невеличку майстерню і магазин під назвою Dräger und Gerling. Після передчасної смерті батька, годинникаря, його виховувала матір у скромних умовах у селі на Ельбі, де він відвідував місцеву школу. Проте промислова революція надала нові можливості, якими талановитий і амбіційний механік не міг не скористатися. Починаючи з невеликих ремонтних робіт, з часом він почав працювати з усіма типами обладнання та знайшов своє місце у суспільстві Любека, прославившись як бізнесмен, що вийшов з низів.

Нова компанія зайнялася продажем устаткування і новинок, таких, як системи для розливу пива, де використовували вуглекислий газ під тиском. Хоча, починаючи з другої половини XIX століття, заповнення сталевих балонів газом під тиском вже було можливим, безпечне видалення газу під низьким тиском і раніше викликало труднощі. Дрегер виявив, що балони зі зрідженим вуглекислим газом, які використовуються для розливу пива у пляшки, вкрай вибухонебезпечні. Тому він, разом зі своїм сином, вирішив стравлювати тиск з балона надійним і безпечним способом та запропонував більш досконалий редукційний клапан. Вперше з’явилася можливість здійснювати точний контроль над видаленням вуглекислого газу з балона під високим тиском.

Син засновника компанії, Бернард Дрегер, усвідомлював потенціал майбутнього ринку, який на рубежі століть тільки почав проявлятися завдяки технічним інноваціям, таким, як використання стисненого кисню у медицині і промисловості. Він розвиває принцип зменшення тиску газу – технологію, яку, зрештою, стали використовувати в цілому спектрі пристроїв: від паяльних і зварювальних приладів до вентиляторного обладнання та дихальних апаратів. Перші результати розробки окремих промислових зразків були розпочаті 1899 року: воднево-кисневий апарат, редуктор тиску для дозування кисню і водню, а також фініметр – манометр для визначення високого тиску, що використовувався для контролю точного рівня заповнення балонів киснем.

На одному з конгресів хірургів у Берліні професор Отто Рот представив один з перших у світі анестезіологічних приладів з постійною подачею кисню. Водночас неточне дозування газів при наркозі призводило до страшних побічних ефектів під час операцій: нестача кисню, зупинка і недостатність кровообігу. Анестезіологічний прилад Рота-Дрегера став першим, що успішно і надійно забезпечив наявність регульованої суміші кисню й анестетиків, таких, як ефір і хлороформ, дозволивши «приборкати» процес анестезії. Це стало віхою в історії медичних операцій: впродовж наступних десяти років були продані понад 1,5 тис. анестезіологічних приладів Рота-Дрегера по всьому світу. Прилад Рота-Дрегера 1902 року став першою ластівкою у довгій низці анестезіологічних приладів Дрегера.

Наступним етапом стала розробка дихального апарату для рятувальників й апаратури для його експлуатації. 10 березня 1906 року потужний вибух сколихнув вугільну шахту у французькому містечку Кур’єрс, де працювало майже 1,6 тис. осіб. Понад 1000 гірників загинули, проте французьким ГРС, оснащеним дихальними апаратами Дрегера, день за днем вдавалося рятувати шахтарів. За два роки до цієї трагедії (1904 р.) Бернард Дрегер провів серію випробувань з дихальним апаратом, які усунули недостачу подачі повітря для дихальних потреб людини. Ці випробування стали поштовхом для створення автономного дихального апарату із замкнутим циклом дихання Model 1904/09 (див. фото ГРС Донбасу і Кривбасу). Час захисної дії – 2 год., маса – 16,5 кг. Можливості нового обладнання дозволили компанії очолити цю галузь; навіть американських рятувальників, які широко використовували Model 1904/09, почали називати «дрегерменами». У 1910 році модель дещо модернізували. Замість двох балонів і двох регенеративних патронів встановили по одному. Час захисної дії збільшили до 2,5 год.

Потреба допомогти людям, що втратили свідомість під час різних надзвичайних ситуацій, спричинила винайдення компанією апарату штучної вентиляції легенів (ШВЛ). Pulmotor, модель 1907 року, стає найбільш продаваним продуктом компанії «Дрегер». Зручний переносний прилад, укомплектований кисневим балоном і лицьовою маскою, був здатний повернути до життя людей, що втратили свідомість, та збільшив шанси на виживання тих осіб, які до цього часу у подібних випадках були приречені. Апарат ШВЛ став першим великим комерційним успіхом компанії.

Упродовж останнього мирного року експорт (особливо в США) склав 40% усього виробництва. Постійні інновації та покращення якості продукції зміцнювали репутацію виробів компанії «Дрегер» на міжнародному ринку. Тільки за 1909 – 1912 роки компанія зареєструвала 46 німецьких і 35 міжнародних патентів. Події Першої світової війни вкрай негативно вплинули на діяльність компанії, через що вона втратила багато міжнародних ринків збуту та, на вимогу влади, почала виробляти продукцію воєнного часу.

1915 року компанія «Дрегер» розробила протигази на замовлення Прусського військового міністерства. Протягом усієї війни було вироблено понад 4,6 млн засобів захисту органів дихання. Величезний попит на такі засоби для військових і цивільного населення сприяв стрімкому розвитку компанії: кількість робочих місць зросла з 300 до 2000, звелися нові виробничі потужності. Війна швидко перетворила компанію в конкурентоспроможного промислового виробника, в той час як її завершення викликало крах виробництва. Це спричинило значні збитки, масові звільнення і закриття низки виробництв. І тільки 1928 року компанія почала зміцнювати свої позиції, довівши кількість робочих місць до 300.

Постійний моніторинг проблем захисту людей дозволяв компанії поставляти на ринок велику кількість продукції, починаючи від промислових протигазів до обладнання з рятування людей у надзвичайних ситуаціях. Зокрема, починаючи з 1919 року, компанія розробила лінійку кисневих дихальних апаратів з часом захисної дії від години до трьох. Поява моделі BG 1924 року для шахтарів здійснила маленьку революцію, бо конструкція дихального апарату ввібрала усі досягнення наукового розвитку у цій галузі, й на довгі роки стала класичною. Рудничний респіратор легенево-автоматичного типу конструктивно монтувався у закритому корпусі й переносився на спині (маса – 18 кг, захисний час – 2,5-3 год.). Апарат доповнювався холодильником, дихальний мішок перемістили усередину корпусу (раніше містився на грудях), як новацію встановили аварійний клапан (байпасс) сумісно з виносним манометром. Подібний апарат компанія виробляла й для пожежників, тільки з часом захисної дії  1 год. і масою  17 кг.

На Донбас прийшла нова влада – радянська, всі шахти й рудники були націоналізовані. З 1919 року Центральну макіївську станцію очолив гірський інженер Болеслав Гріндлер (народився у Полтаві), який доклав багато зусиль для відновлення роботи зруйнованих ГРС. З 1922-го  всі ГРС перейшли під керівництво ВРНГ, на них покладалися завдання з «… ліквідації стихійних лих на усіх без винятку гірничопромислових підприємствах (боротьба з газами, обвалами, вибухами, пожежами і затопленнями)». ГРС організовувалися не лише на вугільних шахтах, а й на рудниках з видобутку залізних і поліметалевих руд. Станції поділяли на чотири типи: центральні, районні, групові й рудникові. У 1924 році функціонували на Донбасі – 22, а у Кривому Розі – одна ГРС.

 

Оснащеність гірничорятувальних команд залишалася слабкою через використання устаткування застарілих конструкцій. Тож для задоволення потреб ГРС Донбасу наприкінці 1920-х Держторг СРСР здійснював закупівлю обладнання компанії «Дрегер». Але чималий накопичений досвід експлуатації респіраторів «Дрегер» спонукало рятувальників створювати подібні дихальні апарати власного виробництва. 1925 року завідувач Орлово-Оленівської ГРС Микола Туснов і його помічник Олексій Писарев розробили й виготовили дихальний апарат регенеративного типу «Т.П.». Конструкція респіратора «Т.П.-1925» базувалася на німецьких зразках, проте мала низку новаторських вдосконалень: компактність, спрощення вузлів і деталей, мінімізація з’єднувальних частин, через нещасні випадки в редукторі усунули інжектор, що в цілому зменшило масу апарату на 2 кг, тощо. У 1928-1929 роки респіратор удосконалили. «Т.П.-1929» мав багато спільного у конструктивному оформленні з моделлю «Дрегер» 1924 року. Час захисної дії – 2,5 год., але вага – 14,5 кг. «Т.П.-1929» оснастили одну з ГРС для апробації. Документацію на дороблений респіратор передали у масове виробництво, де він виготовлявся під маркою РКР-1 (з 1932 р.), а з 1933 року – РКР-2. Крім респіраторів, згадані автори й старший інструктор Макіївської ГРС Сергій Фесенко розробили й випробували саморятівники для шахтарів – спрощені респіратори масою до 5,8 кг, що дозволяли перебувати у задушливій атмосфері впродовж години.

19 травня 1927 року Центральна Макіївська ГРС реорганізувалася на Макіївський науково-дослідний інститут безпеки робіт в гірничій промисловості та гірничорятувальній справі (МакНДІ). Наступним етапом розвитку гірничорятувальної справи слід вважати горлівсько-макіївський період (1934 – 1955 рр.), коли було організовано Центральну науково-дослідну лабораторію (ЦНДЛ), на базі якої 1968-го створено Всесоюзний науково-дослідний інститут гірничорятувальної справи (ВНДІГС), але на початку цього розвитку значний вплив залишився за німецькою науковою думкою.

1928 року компанію очолив онук її засновника – Генріх Дрегер. Для ознайомлення з основними ринками збуту він вирушив за кордон, відвідав традиційних клієнтів компанії (лікарні, шахти), цікавився роботою пожежної охорони. На початку 1930-х років Генріх Дрегер приїхав з візитом у Донбас. Розвиток відносин з іноземними клієнтами став іще одним фактором успіху компанії – до 50% продукції йде на експорт. Працівники компанії постійно створювали нові розробки, що займали пріоритетне місце у світовій практиці. Наприклад, 1924 рік – розробка саморятувача, що ідеально підходив шахтарям. Замість кисневого балона – касета з супероксидом калію, яка здатна подавати кисень впродовж години після надягання. 1937-й – створення трубок для мобільного визначення умов навколишнього середовища у шахті, 1953-й – запроваджено виробництво алкотестерів і багато інших винаходів.

Сьогоднішній девіз компанії Drägerwerk AG – «Техніка для життя». Сучасна компанія «Дрегер» є холдинговою групою, до складу якої входять два підрозділи: Dräger Safety AG & Co. KGaA, що спеціалізується на індивідуальних засобах захисту, та Dräger Medical GmbH – на медичній техніці. Керівник компанії – Стефан Дрегер, представник п’ятого покоління відомої родини.

Dräger Safety розробляє і виготовляє широкий спектр моделей для захисту промислових об’єктів, засобів індивідуального захисту, забезпечення особистої та промислової безпеки; пропонує всілякі газові детектори, протипожежне обладнання, алкотестери, тести на наркотики тощо. Для надання вірогідної інформації про умови навколишнього середовища компанія виготовляє низку систем газоаналізаторів, переносних і стаціонарних систем газовимірювання, які обладнані вкрай чутливими датчиками, що вловлюють широкий спектр небезпечних речовин і попереджають про потенційні небезпеки. Детектори полум’я широко застосовуються в системах оповіщення під час пожежі.

Засоби індивідуального захисту, такі, як дихальні апарати та рятувальне обладнання (дихальні апарати зі стисненим повітрям, дихальні апарати короткочасного використання, пристрої пошуку, рятувальні пристрої, пульти управління, що попереджають, і сигнальні пристрої, приналежності до них), рециркуляційні дихальні апарати, системи для роботи від повітряної лінії (для напружених і стандартних умов експлуатації), маски та фільтри (протипилові маски, напівмаски, повнолицьові маски, фільтри, респіратори), фільтрувальне спорядження з примусовою подачею повітря, саморятівники (ізолювальні саморятівники, саморятувачі зі стисненим повітрям, фільтрувальні саморятівники) тощо. Водолазне устаткування та обладнання. Тренажерні комплекси з системою підготовки.

Dräger Medical – це спільне підприємство компаній «Дрегер» і «Сіменс», створене 2003 року з метою розширення асортименту медичної техніки «Дрегер» з урахуванням досвіду компанії «Сіменс» у галузі моніторингу. Комплексна інтеграція інформаційних технологій і технічних медичних систем є основою даного підходу. Номенклатура Dräger Medical включає системи моніторингу стану пацієнтів, наркозні апарати та апарати штучної вентиляції легенів.

Найвища якість вказаної продукції робить її популярною не лише в гірничорятувальній справі, але і в медицині, авіації та захисті персоналу промислових підприємств.

 

Микола ЄРМАКОВ